Украинские Страницы
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели Ссылки Отзывы Форум
Смотрите также разделы:
     Деятели --> Драгоманов, Михаил (Основные работы)

     Факсимиль материала на МНИБ


"Листи на Наддніпрянску Украіну"



Листи
на Наддніпрянску Украіну



Михайла Драгоманова

Виданє редакціі "Народа".

КОЛОМИЯ 1894.

З друкарні Михайла Білоуса.

 



 

Змiст

Лист I

Лист II

Лист III

Лист IV

Лист V

ДОДАТКОВІ ЛИСТИ


Листи на Наддніпрянску Украіну

І.

„ Листи з Наддніпр'янскоі Украіни" д. Вартового. Йіх метод. „Сервілізм", инакше монархізм старших украінских писателів XIX ст. Початок лібералізму й демократизму на Украіні: В. Капніст, „Исторія Русовъ", Рилєєв. Інтернаціональна політична наука і національне почутє на Украіні.

В наших „Чудацких думках про украінску національну справу" ми мали пригоду говорити про те, як філософія наівних московских шовіністів (руссанёты як колись йіх звали в Росіі) прийшлась по серцю й деяким украінским патріотам, котрі те ж усвоіли собі манєру рішати всі трудні справи „без німецкоі науки — своєю мудростю", „своимъ умомъ", „по глазомЪру", „безь нЪмецкихъ инструментовъ" і т. д. Ми показували примір такого „глазомЪру" в статях д. Баштового про украінску національну справу, в „ДЪлЪ".

Тепер на стороні тоі справи явився новий вояка, — Д. Вартовий, котрий написав чимало „Листів з Наддніпрянскоі Украіни" в ґазеті „Буковина", в богато рацій радіти з появу тих листів: вони написані живо, прекрасною мовою, дають кілька вірних почастних заміток, а головне діло зривають ту играшку в кузьмірки, котра було опанувала певні украінскі кружки „безполітичних культурників", „неутральників" у галицких справах і т. и. Д. Вартовий видимо хоче вхопити чорта за роги, то б то оглянути украінску національну справу з усіх боків і в усій єі, по крайній мірі політичній і соціальній глибині, так що „Листи" его не пройдуть без сліду для виясніня сеі справи.

На лихо, „глазомЪръ" причепився і тут! Д. Вартовий сам отверто признався, що він „ніякий історик", — ну, а звісно, що для політики потрібна історія, як для медіціни фізіологія. А до того д. Вартовий видимо поклав собі обходитись в загалі без наукового точного методу, а руководитись тілько „глазомЪромъ" по своему зрозумілого етнографічного патріотизму *) [*) Треба завважати, що се взять човник, не стілько самобутний украінский, скілько украдений у московских сашобитників. Так Катков колись писав: „Спрашиваютъ, какой мы партіи? - Русской. Тутъ все сказано" і т. д. і т. д.]. Через те Листи д. Вартового можуть послужити приміром самого безпардонного субєктівізму в обсуджуваню справи досить складноі і важноі.

Ми ґоворимо з д. Вартовим в самій „Буковині" з поводу того, як він вольно від обєктівноі правди виставив наші погляди на літературне житє на Украіні й у Галичині. Тут ми вважаємо потрібним поговорити про загальну філософію украінскоі справи в „Листах" д. Вартового. Почнемо з історіі, бо хоч д. Вартовий і признав себе ніяким істориком, а багато говорить про історію, по крайній мірі украінскоі національноі самосвідомости.

Д. Вартовий вказує, так рельєфно, як сего доси ніхто не робив, на московско-монархічні заяви чільних украінских писателів: Котляревского, Квітки, Гулака, Стороженка, і поясня ті заяви недостачою національноі украінскоі самосвідомости - тим, що „в тодішньому украінскому діячеві сиділо дві душі — одна украінска, а друга російска". Він назива монархічний настрій думок тих наших писателів — сервілізмом. Ми не згоджуємось на такий термін. Сервілізмом власне можна назвати пошану до якого пана, як до фетіша по єго самій истоті, а надто пошану, котра має егоістичні цілі. Тілько ж монархізм, виходящий з певноі політичноі доктріни, котра все таки, по своєму, має на цілі громадске добро, сервілізмом признати не можна. Уся напр. культурна Азія й Африка, котрим далеко не бракує чесности й сміливости, монархічна. Нігде стілько не вбивали царів, як там, а китайский філософ Менгдзи навіть виложив цілу теорію законних революцій і законних царевбивств, а все таки не доказав иншого ідеалу політичного, як монархія, звісно, розумного й доброго царя. У нас у Европі історія двічі виробляла такий же монархічний ідеал: раз в римско-византійску добу, а в другий не так давно: в ХV-ХVII ст. Тілько наукові спомини про грецко-італіянскі республіки, спомини, щасливо сполучені з примірами краін, в котрих задержались зостатки домонархічного порядку, — як Швейцарія, Нідерлянди та Англія з Шотландією, — вирятували Европу від азіацкого політичного ідеалу, тай то навіть у ХVШ ст. більша частина західноі Европи перейшла через період „освіченого деспотизму" котрого міцні зостатки живуть ще й доси навіть у такій висококультурній землі, як Германія.

Росія, з Украіною, в політичному житю власне проходять европейский ХVII-ХVІII вік, і через те не дивно, що тут навіть у XIX ст. ще бачимо повну силу монархічного ідеалу у чеснійших людей. Виводити той монархізм з недостачі національноі самосвідомости— є чистою фантазією. У Москалів напр. національна самосвідомість ніколи не потемнялась, а чому ж ми бачимо й у них монархізм? Инший може скаже, що така вже власне національна вдача (душа) Москалів. Так. ми вкажемо на те, що й у Москалів були в свій час віча, земскі собори, котрі зовсім відповідають подібним радам у середневічніи Західній Европі, були теоретики "народосовЪтія," як кн. Курбский, Голицин, Довгорукі, котрих теоріі зовсім відповідають теоріям англійских Фортескью, французких Комінів і т. і.; чистісінькі Москалі брали з своіх царів конституційні записі і в початку XVII ст. і в 1730 р. Москалі в ХVII-ХVIII ст. також ускочили в бюрократично-монархічний період, як Французи в ХVІ-ХVII і також виходять з него за помічю науки в XIX ст. як Французи в ХVIII ст. (Ми вже мали пригоду: Либерализмъ и Земство) нагадувати параллель між історією Московщини й Франціі, як тіпічно і контінентальноі держави, і таку хронологічну таблицю : Франція виділяєся з Каролінгского конгромерату в 843 р. - Володимерщина зо старих князівств у 1243 р. Початок etats generаux французких в 1302 р. — перший земский собор у Москві в 1550 р. Остатній збір еtаts gеnеrаuх в 1614 р.— остатний земский собор у 1698 р. Проба поновити etats genеrаuх в 1649-51 — проба конституційноі грамоти Ганни Івановни в 1730).

З другого боку сам д. Вартовий признає, що в XVII ст. в наших украінских козаків була досить розбуджена національна свідомість, а тим часом державний ідеял козаків тих був власне монархічний, хоч обставини житя навязували йім фактичні республіканскі порядки. Ідеал Богдана Хмельницкого був власне дрібно-шляхецкий монархізм (король з козаками — проти королят-магнатів, теорія, не далека від „за царя противъ бояръ" Ст. Разина). Згодом більше образовані люде, як Виговский, Немирич (значний шляхтич, соцівіанин, перебувший в Нідерландах) внесли більше політичного лібералізму в круг старшини Хмельницкого, та внесли туди й більше шляхетчини, котра так обуряла массу поспільства й козацтва, так що масса та тим наче не хотіла знати лібералізму Виговщини і стала за царя. Тим часом міщанство й попівство украінске й собі стояло за монархічний ідеал і навіть з самого початку Хмельниччини казало Москалям виразно, що хоче, щоб цар московский взяв Украіну під свій прямий уряд. Те, що киівскі архиереі не хотіли присягати цареві, не хотючи перемінити номінальне своє підданство грецким патріархам на реальніще московским, зовсім не перечить сему украінскому монархізму украінского попівства в ХVII ст. З тих усіх монархічних напрямків вийшла революція в 1663 р. в котрій перед вело Запорожє і котра власне підрізала украінский автономізм і зачатки лібералізму украінского.

З того часу искорки лібералізму можна бачити тілько в грамотах запорожців кінця ХVII ст. а верхом его може служити умова Костя Гордієнка з Орликом і Карлом XII у 1710 р. умова цілком для того часу утопічна, та до того й емігрантска (про се ми говорили докладно в І. вип. Політичних пісень Украінського Народу XVIII. ст.) Далі лібералізм проявляєся перед самою смертю Гетьманщини в петиціі козацкоі шляхти 1767 р. (требовались між инчим сейми) а також в шляхецких Наказах депутатам всеросійськоі комісіі 1767 р. Тут можна вже бачити вплив західно-европейского парляментарізму через молодих козацких шляхтичів що, як Скоропадский, побували в Західній Европі. Тілько ж той лібералізм лучився з замірами обернути поспільство наше в кріпаки, і через те тим паче зостався безплодним. Катерина не дала сеймів, а дала крепацтво, а потім "дворянскія собранія" богатшоі шляхти, і тим задовольнила нашу „історичну шляхту".

Свідомий лібералізм, як і свідомий демократизм зародився на Украіні вже після смерти наших історичних автономних інстітуцій і далеко більше на абстрактно-европейскому, ніж на історично-національному грунті,— і що інтересно, хоч і гірко те признати, появився перше зовсім не на нашій етнографічній мові. Першим проявом того демократизму треба признати „Оду на Рабство" В. В. Капніста, в котрій оплакуєся крепацтво, стверджене Катериною II в 1783 р. Ода та писана звичайною тоді російскою літературною мовою. В Галичині, певно, мало хто зна сю Оду, то ми з неі приведемо головні уступи:

Пріемлю лиру мной забвенну,

Отру лежащу пыль на ней

...………………………………….

Унылый, томный звукъ пролью

Отъ струнъ, рЪкой омытыхъ слезной

Отчизны моея любезной

Порабощенье воспою!

........……………………………..

Куда ни обращу зЪницу,

Омытую потокомъ слезъ,

ВездЪ, какъ скорбную вдовицу,

Я зрю мою отчизну днесь .*) [Редакція „Основи" (1861, Мартъ) згадуючи Оду Капніста з поводу закону про волю крепаків, замітила, що й Шевченко уявляв крепацку Украіну вдовою]

………………………………………

ВездЪ, гдЪ кущи, села, грады,

Хранилъ отъ бЪдъ свободы щитъ,

Тамъ тверды зиждетъ власть ограды,

И вольность узами тЪснитъ.

ГдЪ благо, счастіе народно

Со всЪхъ сторонъ текли свободно, —

Тамъ рабство ихъ отгонитъ прочь,

Увы, судьбЪ угодно было,

Одно что бъ слово превратило

Нашъ ясный день во мрачну ночь.

Позаяк тоді по всій Европі "освічений деспотизм підрізував зостатки крепацтва й сама Катерина поставила перед "Имп. Вільним Економічним Товариством" на суд справу увільненя крепаків у Росіі, **) [Див. про се в книгах В. Семевского "Крестьяне въ царствованіе императрицы Екатерині II" і „Крестьянскій вопросъ въ Россіи въ XVIII й въ первой половинЪ XIX в." Ми дуже рекоменуємо ті книги Галичанам, бо там зібрані факти і про крепаків на Украіні, а також оглянуті літературні виступи проти крепацтва Великорусів і Украінців.] то Капніст мав рацію сподіватись, що незабаром цариця скасує крепацтво на Украіні як і в всій Росіі, і те обернув другу половину своєі оди до самоі Катерини :

Ты . . . . Царица . . .

………………………………..

Дашъ зрЪть намъ то златое время,

Когда спасительной рукой

Веригъ постыдно сложишъ бремя

Съ отчизны моея драгой.

Тогда — о лестно упованье! —

ГдЪ въ первый разъ узрЪлъ я свЪтъ,

Тамъ, вмЪсто воплей и стонаній,

Роздастся шумъ рукоплесканій

И съ щастьемъ вольность процвЪтетъ.

Як звісно, Капністові прийшлось ждати аж до 1861 р. поки знайшовся царь, котрий зніс крепацтво в Росіі, яле се не вменшує історичноі ваги оди єго. Треба додати, що автор оди був потомок того чужинця, котрого Петро І увів у число украінских полковників „для обрусенія", сказати б по теперішньому, і котрий, як і єго діти, дався в знаки нашим козакам та поспольству. Та на решті европейскі думки XVIII в. пробили собі дорогу до сімйі Капністів і дали нам автора Оди на Рабство і комедіі "Ябеда" — предтечі "Ревізора" Гоголевого. В. В. Капніст власне був звісний в Петербургзі як великий знавець чужих мов, старих і новоевропейских.

Першим проявом політичного лібералізму украінского треба признати „Исторію Русові" ІІсевдо-Кописького, котра, як тепер можна знати, вийшла з сімйі Полетик (див. Кіевскую Старину 1893, І, 41—76, звідки досить ясно видно, що та книга написана була коло 1810 р. і стоіть у звязку з тодішніми констітуційними планами Александра І. і его першого міністра Сперанского. Треба завважати, що ще батько автора „Исторіи Русовъ", Гр. Полетика, депутат 1767 р. був один з немногих тодішніх украінских козацко-шляхецких лібералів — противників крепацтва). На щасте, на сей раз лібералізм явився вкупі з демократизмом, відповідно тим розмовам про увільненє крепаків, що велись у европейско-російскій громаді й навіть в урядових кругах ще в часи Александра І. *) [ *) 3 громадским і придвірним лібералізмом тих часів. Галичане можуть познакомитися з книги Пипіна: „Общественное движеніе при АлександрЪ І." Звязком між полтавскою шляхтою і ліберальним кружком Александра І, котрий царь звав навіть „Соmіte du sаlut рubliс" і котрому признавав за ціль „d'аbоlir lе desроtіsmе еn Russie", служив міністр В. П. Кочубей, властитель Диканьки. Вас. Полетика,— котрий певно був автором „Исторіи Русовъ", — був великий політичний патріот „Малороссійкаго Отечества", по своему автономіст, але при тому не сепаратист, і всего менше патріот етнографічний. Він ідеалізував порядки козацкоі „Малоросіі" і думав, то констітуційна Росія як раз буде те ж саме („Новые русскіе законы, писав він, будутъ то самое, что наши старые малороссійскіе"). Приятіль В. Полетики, А. Чепа говорить про „Исторію Малороссіи", котру писав ІІолетика, як про „славную вЪтвь россійской исторіи" і заінтересований більше всего певними „правами" —перш усего, звісно, шляхти, а зовсім не етнографічними ознаками украінскими. Так він каже, що доки „права дворянъ русскихъ были ограничены до 1762 г. (коли шляхта московска мусіла обовязково служити царям) то „малороссійское шляхетство почло за лучшее быть въ оковахъ, чЪмъ согласиться на новые законы. Но когда поступили съ ними по разуму й изданъ указъ Государя Имп. Петра III о вольностяхъ дворянъ (1762) й Высочайшая грамота о дворянствЪ (1787) когда эти двЪ эпохи поровняли русскихъ дворянъ въ преимуществахъ съ малороссійскимъ шляхетствомъ, тогда малороссіяне начали смЪло вступать въ россійскую службу, скинули татарскія и польскія платья, начали говорить, нЪтъ и плясать по русски" (К. Ст. І. сіt. 54) 3 сих виписок видно думки й мову тодішніх патріотів „Малороссійской націи", або „отечества, як вони себе звали і не без раціі.] Але впять „Исторія Русовъ" написана була мовою не украінскою, а російскою! До того перша поетична проба звязати европейский лібералізм з історичними традіціями украінскими була зроблена навіть не Украінцем, а Великорусом, Рилєєвим.

Рилєєв вартий того, що б на нему спинитись довше, як через те, що він був пешим у Росіі писателем, котрий попробував зужити в поезіі украінских історичних традіцій, так і через те, що про него звичайний Галичанин мало що знає.

Кондрат Рилєєв, род. в 1795 р. і повішений в 1836 р. за актівну участь в політичному товаристві (СЪверное Общество), котре встроіло повстанє 14 Дек. 1825 р. — був родом Великорус, але ознакомлений з Украіною. Батько єго там служив вояком і набув у Кіеві дім, котрий зостався власністю К. Рилєєва до его смерти. Сам К. Рилєєв бував у Кієві, а окрім того проживав чимало в Слобідскій Украіні, в Острогожску (де й женився), в Харькові і др., був досить ознайомлений з украінскою мовою, знав твори Котляревського і народні пісні, між инчим певно по виданю кн. Цертелева (1819 р ), звісні тоді хроніки малорускі і т. и. В загалі се був чоловік добре по своєму часу образований. По тодішньому звичаю в російскоі шляхти, Рилєєв провів частину молодого віку в службі вояцкій і се помогло его образованю, бо він ходив у походах 1813—1815 р. в Західну Европу, прожив час у Дрездені, де був добре принятий в домі Репніна (тодішнього віце короля Саксонского) про котрого скажемо далі, потім у Парижі. Перенявшись европейскими ліберально-демократичними ідеями і маючи чималий поетичний талант, Рилєєв звернувся до сторичних споминів російских, шукаючи в них форм для своіх ідей і спинився любовно й на украінских традіціях.

В 1822-1825 р. Рилєєв напечатав ряд поезій під назвою „Думы", в котрих формально наслідував Немцевича Spiewy Нistoryczne, але також і украінскі пісні. В переднім слові до видяня 1825 р. Рилєєв говорить: „Дума — старинное наслЪдіе отъ южныхъ братьевъ нашихъ, наше русское, родное изобрЪтеніе. Поляки заняли ее отъ насъ. Еще до сихъ поръ украинцы поютъ думы о герояхъ своихъ: ДорошенкЪ, НечаЪ, Сагайдачномъ, ПалЪЪ, — и самому МазепЪ приписывается сочиненіе одной изъ нихъ. Сарницкій (Аnnales Regni рoloniae, t. II, k. 1198) свидЪтельствуетъ, что на Руси пЪлись элегіи въ память двухъ храбрыхъ братьевъ Струсовъ, павшихъ въ 1506 году въ битвЪ съ валахами. „Элегіи сіи, говоритъ онъ, у русскихъ думами называются".

Для своіх патріотично-ліберальних „думъ" Рилєєв вибрав сюжети з історіі вільного Новгорода, Московщини, а також південноі Русі, староі і козацкоі. Першою думою в него стоіть Вадимъ, — новгородець, про котрого літописі вдержали память, як про першого, що повставав проти князів-варягів і котрий вже в XVIII ст. стив почитатись у російских національних лібералів за йіх предка (В XVIII ст. Княжнин написав трагедію „Вадимъ", котру заборонила цензура). З дум на старо-кіевскі сюжети в Рилєєва для нас важна дума „Ольга при могилЪ Игоря", де Ольга говорить своєму сину:

Такъ, сынъ мой, Игорь отомщенъ;

Но самъ виновенъ въ смерти онъ, —

і далі оповідаєм про смерть Игоря, назвався на не бути тираном. Далі з тоі ж епохи взяв Рилєєв сюжет думи РогнЪда, до котрого обернувся потім і Шевченко.

З козацко-украінских часів Рилєєв написав думу Богданъ Хмельницкій. Тут говориться про битву при Жовтих Водах так:

И вотъ сошлися два народа:

И съ яростью вступили въ бой

Съ тиранствомъ бодрая свобода,

Кипя отвагою младой....

Й воцарилася свобода

Съ тЪхъ поръ въ украинскихъ степяхъ

И стала съ счастіемъ народа

ЦвЪсть радость въ селахъ и градахъ.

1825 р. Рилєєв видав поему „Войнаровскій" — про Мазепиного племінника, котрий скінчив житє в Якутску. Сам Мазепа виставлений в сій поемі мало симпатичним, та за те Войнаровский змальований щирим ентузіастом вільности, котрий вірить словам Мазепи, що єго повстанє проти Петра буде

Борьба свободы съ самовластьемъ.

Войнаровский, росказуючи свою долю історику Міллеру, говорить про те повстанє:

Такъ мы свои разрушивъ цЪпи,

На гласъ свободы и вождей,

Ниспровергая всЪ препоны,

Помчались защищать законы

Среди отеческихъ степей....

і кінча своє оповіданє словами:

Чтитъ Брута съ дЪтства я привыкъ

Зящитникъ Рима благородный

Душею истинно свободный,

ДЪлами истинно великъ.

........................

МнЪ надо жить: еще во мнЪ

Горитъ любовь къ родной странЪ ;

Еще, быть можетъ, другъ народа

Спасетъ несчастныхъ земляковъ

И, достояніє отцові,

Воскреснетъ прежняя свобода!...

Перед сим фіналом Рилєєв уклада в уста свого героя похвалу его жінки козачки, що знайшла єго і в Сібіру:

Ея тоски не зрЪлъ москаль;

Она ни разу, и случайно

Врага страны своей родной

Порадовать не захотЪла

Ни тихимъ вздохомъ, ни слезой.

Она могла, она умЪла

Гражданкой и супругой быть

ИI жаръ къ добру души прекрасной,

Въ укоръ судьбинЪ самовластной,

Въ самомъ страданьи сохранить...

Видавши „Войнаровского", Рилєєв почав писати ще дві поеми з украінскоі історіі: „Наливайко " і „Xмельницкій", але не вспів викінчити йіх. З тих поем звісні тілько вривки, з котрих ліпший ИсповЪдь Наливайка, котра була напечатана ще за житя автора і переложена двічі па французку мову, а також на італіянску і на голландску. Ми приводимо тут усю ту ИсповЪдь.

Не говори, отецъ святой,

Что это грЪхъ! Слова напрасны:

Пусть грЪхъ жестокій, грЪхъ ужасный....

Что бъ Малороссіи родной,

Что бъ только русскому народу

Вновь возвратить его свободу —

ГрЪхи татаръ, грЪхи жидовъ,

Отступничество уніатовъ,

ВсЪ преступленія сарматовъ

Я на душу принять готовъ.

И такъ ужъ не старайся болЪ

Меня страшить. Не убЪждай !

МнЪ адъ —Украйну зрЪть въ неволЪ,

Ее свободной видЪть? — рай!...

Еще отъ самой колыбели

Къ свободЪ страсть зажглась во мнЪ;

МнЪ мать и сестры пЪсни пЪли

О незабвенной старинЪ.

Тогда, объятый низкимъ страхомъ,

Никто не рабствовалъ предъ ляхомъ;

Никто дней жалкихъ не влачилъ

ІІодъ игомъ тяжкимъ и безславнымъ;

Козакъ въ союзЪ съ ляхомъ былъ,

Какъ вольный съ вольнымъ, равный съ

равнымъ. *) [ Порівн. Шевченка "до Бр Залєского". ]

Но все исчезло, какъ призракъ.

Уже давно узналъ козакъ

Въ своихъ союзникахъ тирановъ.

Жидъ, уніятъ, літвинъ, полякъ —

Какъ стаи кровожадныхъ врановъ,

Терзаютъ безпощадно насъ.

Давно законъ въ ВаршавЪ дремлетъ,

Вотще народный слышно гласъ:

Ему никто, никто не внемлетъ.

Къ полякамъ ненависть съ тЪхъ поръ

Во мнЪ кипитъ и кровь бушуетъ.

Угрюмъ, суровъ и дикъ мой взоръ;

Душа безъ вольности тоскуетъ.

Одна мечта и ночь и день

Меня преслЪдуетъ, какъ тЪнь;

Она мнЪ не даетъ покоя

Ни въ тишинЪ степей родныхъ,

Ни въ таборЪ, ни въ вихрЪ боя,

Ни въ часъ мольбы въ церквахъ святыхъ.

„Пора!" мнЪ шепчетъ голосъ тайный,

„Пора губить враговъ Украйны!"

ИзвЪстно мнЪ: погибель ждетъ

Того, кто первый возстаетъ

На утЪснителей народа;

Судьба меня ужъ обрекла.

Но гдЪ, скажи, когда была

Безъ жертвъ искуплена свобода?

Погибну я за край родной, —

Я это чувствую, я знаю,

И радостно, отецъ святой,

Свой жребій я благословляю!

Так Великорус ліберал, очевидно, вкладав своі думки в уста украінского історичного героя, котрий, як тепер показала критична історія, був мало йіх достойний, та діло не в тім! Діло в тім, що все таки рямки украінских історичних традіцій давали привід до вкладаня в них таких думок, котрі будила в освіченого Росіянина новоевропейска наука і практика. То були перші проби проповіді новоевропейского лібералізму в формі украінских традіцій, і, звісно, ніхто не скаже, що в Рилєєву говорила украінска, а не російска душа, говорючи термінологією д. Вартового. Тим часом думи й поеми Великоруса Рилєєва сіяли не тілько в усій Росіі з Украіною, ліберальні думки, а безспорно й піднімали, спеціально на Украіні, національну свідомість. Ще в 50-ті роки, я памятаю, „Войнаровскій" і "ИсповЪдь Наливайки" переписувались в наших потайних тетрадках поряд з творами Шевченка і читались з однаковим запалом.

Інтересно, що й ІІушкин у поемі "Полтава" (1828) так передає недовольство козаків украінских урядом Петра І:

Теперь бы грянуть намъ войною

На ненавистную Москву!

Когда бы старый Дорошенко,

Иль Самойловичъ молодой,

Иль нашъ ПалЪй, иль Гордієнко

ВладЪли силой войсковой,

Тогда бъ въ снЪгахъ чужбины дальной

Не погибали козаки,

И Малороссіи печальной

Освобождались ужъ полки.

А далі у Пушкипа Мазепа так виклада своі заміри дочці Кочубея:

Безъ милой вольности и славы

Склонили долго мы главы

Под покровительство Варшавы

Подъ самовластіемъ Москвы.

Но независимой державой

УкрайнЪ быть уже пора —

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра!

Оттакі то формули знаходив собі в російскій поезіі лібералізм, опертий на украінскі історичні спомини в самих Великорусів. Сі формули випередили подібні проби на мові украінскій і самих Украінців.

Під упливом ліберального европейско-російского настрою в 1823—1834 на Украіні дійшло навіть до практичного прояву нового лібералізму, коли там, серед охвицерів склалось поряд з "Южнымъ Обществомъ" „Общество Соединенныхъ Славянъ", котре грало найактівнішу ролю в оружному рrопиnсіaтепtо коло Білоі Церкви в январі 1826, що б поправити невдачу Петербургскоі проби 14 декабря 1825 р. зроблену „СЪвернымъ Обществомъ", де видне місце займав Рилєєв. (Ми говорили про „Общество Соединенныхъ Славянъ" в переднім слові до „Письма Костомарова къ издателю Колокола"). В сему товаристві майже всі члени були з украінскоі дрібнішоі шляхти (Горбачевский, Драгоманов і т. и.) та (на жаль нам тепер !) в нему не було ніякоі украінскоі етнографічноі свідомости, ні знатя народнього житя. Се мусіло статись між инчим і через те, що украінска шляхта ще за козацких часів у ХVII ст. почала складатись з елементів ріжнонаціональних: були в ній і Украінці, і Поляки, Волохи, Татаре, Серби, навіть Греки і Жиди, а потім Москалі. Сей увесь ріжнорідний клас не міг моделюватись по приміру визчого соціально елементу украінского і мусів, по силі річей, у XVIII ст. змоделюватись по приміру панства російского. Для украінізаціі єго треба було більше часу й демократичних ідей.

Так сталось, що нові европейскі ідеі демократизму і лібералізму, котрі згодом мусіли довести освічену громаду украінску й до національного автономізму, появились на Украіні в перший раз не в украінскій одежі, не на украінскій мові, а на російскій. Сталось се, мабуть, переважно через те, що европейство приходило на Украіну через столиці, Петербург та Москву та через всеросійську армію, котра, воюючи з Наполеоном, ходила по Европі (Ми в повищому огляді говорили тілько про прояви европейства у звязку з украінскими історичними традіціями, пропускаючи всякі инші єго прояви в російскій громаді й літературі в часи Александра І. Дійсно в тому европействі лежить корінь всего поступового в усій Росіі і почастно в Украіні XIX ст.) Ті, хто сидів на Украіні, або рідко з неі виходив, — як перші украінскі писателі XIX ст., ті могли більше задержати в себе украінского етнографічного почутя, та за те менше могли всвоіти собі европейского лібералізму й демократизму. Так то й почався фатальний поділ між вільнодумним і просвітним европейством і украінским етнографічним патріотизмом, поділ, котрий не скінчився й доси. Тілько ж без того европейства, котре нехай ішло, або й доси йде до нас на чужих мовах, — і украінский етнографічний патріотізм не міг би й не може набути ваги справді користного для народу нашого напрямку.

Коли сего не знають і не хотять знати такі націонали, як д. Вартовий, тим гірше для них. В усякому разі, коли вони не можуть собі точно виявити історію ліберальних і демократичних думок на Украіні, то нічого йім і братись за розмову про сю справу. Виводити певні політичні чи соціальні думки з почутя національного, з душі етнографічноі, значить чудним способом перемішувати круги ріжних річей. Політичні й соціальні думки суть послідком певноі науки, то б то проби краєвоі і інтернаціональноі. — Вже старий теократичний лібералізм напр. виходив з проби народів азіацких над монархією вояцкою, замісць котроі деякі народи (як се звісно про Египтян, Фінікіян, Жидів) пробовали ввести в себе теократію, тай то про жидівский (біблійний) лібералізм дехто з нових критиків думає, що в ему видно слід і грецкого впливу. У Греків республиканство було результатом проби монархіі і тіранніі своєі й азіяцкоі. Наш ново европейский лібералізм і демократізм є послідок проби нових і старих народів і політичноі науки інтернаціональноі. Політичні й соціальні теоріі таких Локка, Монтескьё, Руссо, К. Маркса также мало виходять з етнографічного національного почутя (душі), як і космографія Коперніка, або Ньютона, біологія Дарвіна і т. д. І в нас на Украіні свідомий лібералізм і демократізм появились тоді, коли до нас дійшла европейска політична наука, в світлі котроі ми стали розуміти й проби нашоі краєвоі національноі практики і історіі. Етнографічно-національне почутє (душа) спершу тут було ні при чому. Ми навмисне ставимо при слові національне і слово етнографічне, що б думка наша була ясніша, бо слово нація в европейскій термінологіі иноді значить держава, а не раса і на світі часто проявляєся автономізм політично-національний, осібний від етнографічно-національного. Так є патріотізм швейцарский, хоч раси швейцарскоі нема; голландский, хоч Голландці етнографічно суть часть дольних Німців; так нова Англія в Америці відпала від староі, хоч етнографічно вони однакові; так ірландскі націоналісти говорять по англійскому. І наш автор „Исторіи Русовъ" був по своєму націоналіст політичний, а етнографічного націоналізму в него не було майже ні крихти.

Під кінець сего листу дозволю собі обернутись до наших учених, а переважно до молодих. У нас тепер чимало появилось архівних дослідачів, та на лихо праця йіх або безсістемна, або йде по протореній уже дорозі і звертаєся на дрібязки і через те часто власне не дае ніякоі дійсноі користи, по крайній мірі нічого нового. Тим часом в нашій історіі цілі основні точки, напр. історія інстітуцій і ідей зовсім не оброблена, майже не зачеплена. — Напр. ми вже мали пригоду в „Народі" вказувати на те, що в нас нема ні одноі праці про козацкі й чорні ради, про зйізди нотаблів (свого роду сойми) ХVII-ХVIII ст. тоді як у Великорусів єсть уже докладні роботи про „вЪча", „земскіе соборы", „коммиссіи для составленія уложеній", до чого приклали руки й наші вчені, по крайній мірі Костомаров. Тепер ми мусимо обернутись до історіі літератури. Наші дослідачі в сій науці звертають увагу тілько на форму, а зовсім пропускають осередок, а надто ідеі, а вже зовсім не звертають уваги на твори Украінців, писані польскою мовою (як напр. в старі часи Шимонович, Оржеховский, Ш. Зіморович, автор Rохоlаnkі і др.) або російскою. Досить буде сказати, що в Исторіи литературы рускои д. Огоновского нема й слова про „Исторію Русовъ", без котроі абсолютно неможливий Шевченко. Тим часом, читаючи істориків літератури напр. російскоі, надибуєш Украінців, як Капніст, Яценко(въ) — видавець ліберального „Духа Журналовъ" в часи Александра І, реаліст НарЪжный (не кажемо вже про Гоголя), як Гамалія, перші славісти і славянолюбці, починаючи з Каразіна і т. д. Сі люде між инчими заносили певні ідеі і на Украіну, - з другого боку і в йіх твори заходив украінский матеріал, а до того може й украінскі традіціі, украінске житє давали йім і імпульс до певних ідей. Хто нам усе те докладно роскаже, коли не Украінці? Тепер прочитаєш де що про таке найбільше в Пипіна...

 

 

II.

Що може дати сама етнографічно-національна свідомість і при яких умовах? „Шовінізм і галушковий націоналізм" старих Украінців перед Турками і Поляками. Й іх історичні раціі. Нова постанова украіно-турецкоі і украіно - польскоі справи в новіщі часи.

Все що може виходити в громадских справах з етнографічно- національного почутя — се змаганя до національноі незалежности. Та й то для того що б воно стало будующим фактором у народному житю, треба, що б і воно осложнилось свідомостю певних матеріальних і моральних інтересів. А без того напр. Украінці в однім місці будуть сваритися з Татарами, в другім з Мадярами, в четвертім з Москалями і т. д., а все таки до думки про національну солідарність не дійдуть, як ее по части ми бачимо і в історіі і навіть в сучасности нашого народу, в котрім свідомість національноі солідарности ще виробляєся дуже важким процесом. (Замітимо, що тут иноді мають велику вагу такі речі, котрі на перший погляд не мають нічого спільного з національностю і навіть не виходять з власноі ініціатіви певноі націі, як напр. залізні дороги, котрі тепер Росія і Австрія будують часто по раціям стратегічним, і котрі дають людім нашоі націі спосіб познакомитись проміж себе. А перед тим напр. Бантиш, автор „Исторіи Малороссіи" був не певний, чи справді в Угорщині живуть тіж самі „малороссіяне"; я знав купу досить освічених Полтавців, котрі дивувались, довідавшись, що на Волині живуть тіж самі люде, що й у Полтавщині ; Стецкий, автор польских книг про Волинь найсуріозно впевняв мою сестру, що волинский орнамент не може бути однаковим з Полтавским і т. д. і т. д. Тепер дороги з лівого берега на правий, а звідти через Галичину й Угорщину більше зробили, що б звести до купи Русинів-Украінців, ніж книги).

Після сказаного вище нічого багато говорити об тім, що навіть свідома національна незалежність, без певноі просвіти, не дасть ні лібералізму, ні демократіі. Так в XIX ст. рух в Египті й Судані дав Мегмеда Пашу і Махді, а італіянский Мацціні та Кавура.

Д. Вартовий підступив до таких річей, зачепивши другі хиби старших украінских писателів XIX ст. хиби, котрі він зве „шовінізмом і галушковим патріотізмом" і котрі звязувалися з хибою „сервілізму" перед московскими царями, — тілько ж, звівши всю увагу на етнографічно-національне почутє (душу), він не міг пояснити й сих фактів. Справді, коли глянемо на старших украінских писателів XIX ст. включно до Стороженка, то побачимо, що вони досить шовіністичні в відносинах до чужих народів, а надто до Турків, Татар і Поляків, і при тому славлять власне московский уряд за війну з сими народами, хваляться службою наших людей в війску російскому проти сих, а далі й инших народів.

Придивившись до речі, знайдемо перш усего, що скрізь на світі власне історичний патріотізм і націоналізм означаєся шовінізмом, галушечним (чи, як кажуть Великоруси „квасним") патріотізмом і т. д. і що ті хиби власне слабнуть у народів, коли патріотізм ставиться під контроль космополітізму (І в Москалів самий вираз „квасний патріотізм", появився після появу космополітичних, „западнических" думок у 30-40 рр. XIX ст.) Так значить і тут зовсім не недостача націоналізму украінского була причиною сих хиб, правдиво показаних д. Вартовим у старших украінских писателів XIX ст. Скорше треба сказати, що сі хиби були ознакою власне початку украінскоі національноі свідомости, котра свідомість нігде не обійшлась без них.

Далі були історичні раціі, чому украінский вояцкий патріотізм зчепився і з російским царелюбством. Не заходючи дуже далеко, досить буде сказати, що від самого митрополіта Іова Борецкого вся украінска інтелігенція, в тім числі й козацка, кланялась „царям восточним" яко своім заступникам. Мазепа остатніх часів, Орлик і Кость Гордієнко були виключними проявами, та й то не треба забувати, що навіть Гордієнка самі єго товариші, запорозці-емігранти раз побили трохи не до смерти і хотіли віддати царскому урядові. В XIX ст. друга еміграція запорожска, що осілась після 1775 р. на Дунаю, сама те ж добровільно звернулась у 1829 р. під царя Николая І. Значить, коли хто хоче оздобляти патріотізм непремінно історичними „святощами", той мусить признати, що московский царізм є й украінска історична святощ і що через те старі украінскі писателі, пишучи вірші на честь царізму, являлись зовсім історичними патріотами.

До того, дивлячись справді історичним способом на старовину, треба признати, що часто ті писателі і мали рацію для свого часу. Московске царство наробило нам чимало лиха, бо се такий уряд, котрий наробив і робить лихо і своім. Але ж хочби відповідно приказці, що „погана погода все ж ліпше, ніж коли б ніякоі погоди не було", — все таки те царство було певною організацією громадских сил, до котроі пристала й наша Украіна і котра все ж таки виповняла й наші національні завдачі, з того часу як історія склалась так, що ми самі собі не могли йіх виповняти. (Звісно, бувають в історіі і нещастя, а все таки багато правди в слівці, що всякий народ має той порядок, якого він заслугує).

Такими національними завдачами були між инчими: увільненє нашого краю від насильства татаро-турецкого і від підданства польского. Ніхто, як польска політика в XVI—ХVII ст. попхнула увесь наш народ до царя восточного, тим паче, що союз из Татаро-Турками був для нас неможливий, бо Татари й Турки дивились на Украіну, як і на Московщину, як на білу Африку, звідки вони мусіли діставати рабів, каторжників і яничар (се показано численними фактами в „Исторических ПЪсняхъ Малорусскаго Народа" Антоновича і Драгоманова). Без північних берегів Чорного Моря Украіна неможлива, як культурний край; ми мали ті береги в часи Угличів, Тіверців і Тмутороканскоі Русі; ми відбили впять частину йіх перед нападом Турків у XV ст. і мусіли так чи сяк узяти йіх потім. Не вдалось сего нам зробити під Польщею, з самим козацтвом, то мусіло се зробитись під московскими царями (Польща була власне державою Балтійского бассейну і чорез те байдужою до чорноморскоі справи, інтересноі для подніпрянців. Московщина, як держава Балтійского й Каспійского бассейну, теж байдужа до тоі справи, але Донщина притягала єі до Чорного Моря. Ось де фатальна причина, чому всеевропейска, а не спеціально украінска завдача зруйновати Туреччину XV —XVI ст. виконана була в XVII—XIX ст. державою московскою. а не польскою...) Наш народ се нюхом чув. В кінці XVII ст. запорожці зовсім було налагодились бунтоватись проти Москви, — і мали на те рацію, — але як тілько Петро І почав воювати з Турцією, що б пробити „вікно в Европу" на Азовскім та Чорнім морі, запорожці стали вірними єго слугами і помогли здобути Азов і добивались Очакова. Петро повернув очі на Балтійске море й примусив Украінців проливати кров свою там. Украінцям се було за тяжко, і запорожці стали проти Петра і після Полтави опинились навіть в „протекціі кримскій", але вся Украіна почувала ненормальність такоі протекціі, і як тілько, після Петра, німецка партія в Петербурзі повернулась проти Туреччини — зараз запорожці - емігранти вернулись до Росіі і щиро стали служити, що б привернути до неі степи й береги чорноморскі (В І. томі наших Політичних Пісень Украінського народу XVIII — XIX ст. показані факти, як тодішня украінска інтелігенція раділа з того повороту Украінского Марса до Російскоі Беллони і осміювала Бунт, то б то Орлика, тим часом, як простий народ упять заспівав, як у часи Хмельницкого й Дорошенка, пісню :

Зажурилась Украіна, що нігде ся діти,

Витоптала орда кіньми маленькіі діти.

.....................................

Ой служив же я, служив пану Католику,

А тепер єму служити не стану до віку.

Ой служив я, служив пану Бусурману,

А тепер служити стану Восточному Царю).

Ся завдача закінчилась аж при Катерині II, і треба ж признати, що не глядючи навіть на руіну Січі 1775 р. і на крепацтво 1783 р. (котре народ спершу не дуже запримітив, бо все вже для него виготовила старшина козацка), Катерина ІІ. („великий світ — мати") дуже була популярна серед нашого народу, як і інтелігенціі. Навіть по части крепацтва треба сказати, що набуте до Росіі Буджацких, Кримских та Кубанских степів було полекшінєм для крепаків з Гетьманщини й правобічноі Украіни, бо крепаки ті могли тікати хоч на панскі „слободи" в Новоросію, де зрештою й крепацтво було встановлено вже після Катерини і куда крепаки тікали зо старих наших краін до самого 1861 р.

Я колись знав одного, навіть ученого украінолюбця, котрий любовався іділією сусідства Татар з січовиками, не глядючи на бійки між „молодцями" з обох боків. Для культурного історика ся ідеалізація— наівна романтика. Я кличу кого вгодно уявити собі культурну Украіну з набігами Татар за „ясирем" — котрі відбивались у Полтавщині ще в 1739 р. — з Турками в Азові, на Дніпровому й Дністровому Лимані, без Одесси й Таганрогу і т. и. (Те, що царский уряд не вмів упорядкувати Криму, котрий був у XVIII ст. багатший, ніж тепер, що він негуманно поступав там з Татарами — друге діло. Та чи ж розумніше й гуманніше поступа французкий уряд у Альжирі, котрий в додаток не так потрібний для Франціі, як Азов, Буджак та Крим для Росіі ?) А коли так, то треба ж признати, що московске царство все таки виповнило елементарну географічно-національну завдачу Украіни!

Ся завдача не кінчаєся на самому березі Чорного Моря між Дністром і Кубаню. Справи европейскі з часів появу Турків у Европі так склались, що хто доторкався до Чорного Моря, той мусить брати на себе всю вагу турецкоі справи. В XV ст. Володислав Польский і Литовский мусів ходити під Варну битися з Турками за Сербів, Волохів, Болгар та Греків. З XVIII ст. се мусіла робити Росія, між инчим не тілько через те, що з самого 1453 р. до того кликали і підтурецкі християне, папа, Венеція і самі Габсбурги, а й через те, що Украіна не може бути забезпечена, поки в Константинополі не сяде дружня ній сила, поки звідти можуть приплинути кораблі й поруйновати єі порти, поки украінским кораблям не буде забезпечена вільна дорога через проливи в Середиземне море, а тепер і в Суецку канаву. Ось де рація російско-турецких війн і в самому XIX ст. після того, як Росія набула для Украінців Азов, Таганрог, Акерман, Очаків, Одессу (Кочубей) і Кубань. Війною 1877—78 рр. ся справа не скінчена. Скінчить ся вона тілько тоді, коли султан покине Константинополь, решта єго держави в Европі буде поділена між Греками, Болгарами та Сербами і виробиться на місці Турціі Балканска Федерація. Ся справа не обійдеся без Росіі, то б то значить і без украінскоі крови !

Тепер ми, бачучи дурости, котрі наробив російский уряд у Болгаріі та Сербіі, можемо думати, що ся справа не по силам бюрократичній Росіі і що з нею справитись може тілько Росія констітуційна. Так се нам вияснилось у світлі европейского лібералізму пробою остатніх років, А дідам, або навіть батькам нашим се не могло бути ясним. То ж і не ремствуймо, що Котляревскі й Стороженки служили царям в турецких походах без наших думок, що Гулаки писали вірші на глум над султаном, виписуючи епіграмі з апокріфічноі грамоти запорожців до султана, дуже популярноі серед Украінців, написанє котроі ще недавно намалював у прекрасній картині иайталантовніщий украінский маляр Рєпін. Се все було ділом для свого часу нормальним, власне національним!

Подібне треба сказати й про „шовінізм" старших украінских писателів взглядом Польщі.

Після всего що сталось між Польщею і Украіною в 1568 — 1654 рр. присяга Богдана Хмельницкого Цареві Восточному була актом не тілько натуральним, але цілком національним тим більше, що єго попередила масова еміграція Украінців з під Польщі в Московскі землі, де в короткий час виросла нова Украіна, Слобідска (з теперішнім центром Харьковом). Після того, не глядючи на розмири, в котрих, звісно, багато винен царский уряд, — Украінці все таки масою своєю оставались на боці царя Московского, а надто власне на правім боці Дніпра, де мали діло з Польщею. ІІаліівщина, бунти 1733 і 1768 рр. справлялись під прапорові Московским, дійсним чи фантастичним (Дивись праці про Палія та Гайдамаччину дд В. Антоновича і Я. Шульгина). Поділи Польщі в кінці ХVIII ст. народ украінский приняв без усякого жалю за Польщею, Косцюшка він висміяв у своій пісні. В 1830 - 31 рр. польскі патріоти не вміли користуватись тим недовольством народу украінского своім станом, котре викликала рекруччина і вбільшенє крепацтва і котре вилилось у словах пісні:

Наступила чорна хмара,

Настала ще й синя:

Була Польща, була Польща,

Та й стала Росія.

Революційний сейм варшавский не згодивсь виголосити волю крепакам у Литві й Украіні, тоді як прокламація московского генерала Остен - Сакена натякала на щось подібне. І дійсно уряд царский, хоч дуже повагом і не зручно, а став готовитись до скасуваня крепацтва. Народ став ждати того від царя і діждавшись 1861 р. "волі", став ждати „царского викупу" землі. Тут вибухло польске повстанє.

Народ на правобічній Украіні був поголовно проти того повстаня: навіть на лівім боці бували приміри, коли крестяне арештовували управителів - Поляків. Інтелігенція украінска в „Основі" (Костомаров, Куліш і др.) ще перед вибухом повстаня рішучо сказали, що не радять єго. Те ж сказала і виділившася з Поляків купка „хлопоманів" (В. Антонович, Т. Рильский). Царский уряд пішов на аграрні реформи, котрих хотіли крестяне (обовязковий викуп землі з полегкостями для крестян) і в самій Конгресівці дав крестянам землю, побільшивши єі конфіскатою земель манастирских. Інтелігенція украінска стала й собі на боці уряду, що стало тим легче, що тоді було в ходу „народовство", думки „злитись з народом". На службу уряду, не тілько в Західних губерніях, а і в Конгресівці, пішли старші украінолюбці, як Стороженко, котрого треба власне поставити в до-Шевченківску добу, а іі середні (Білозерский, Куліш) і навіть молодші (Нечуй). Багато з молодіжі кіевскоі, украінолюбці, трохи не сепаратисти, поступили в мирові посередники, котрі мають за себе оправданє в тому, що вбільшили крестянску землю в трьох правобічних губерніях майже на два міліони моргів. Рідко хто передвидів тоді, що виставлена урядом (в котрому тоді був щирий демократ II. Мілютин і зовсім не обруситель) сістема побиваня польского клерикалізму й панства повернеся в чисто реакційне „обрусеніе", за котрим піднімеся й панство.

Перед масою громади се почало вияснятись тілько з 1866 р. і цілком вияснилось тілько в остатні 10 років, коли настала отверта „дворянская эра". В 1863 р. навіть заборона украінских популярних книг вважалась самими украінофілами за річ хвилеву, як казав би то міністр Валуєв самому Костомарову.

Аграрні реформи 1863 — 66 рр. власне закінчають період украінскоі історіі, початий Б. Хмельницким, і через те одчиняють новий період. Вони добили політичну силу панства польского на Украіні і через те поставили й справу украінско-московску так ясно, як доти вона не могла ставитись. Тепер тілько могла стати ясно справа й про те, як увільнитись Украіні і від московського чиновництва, як інтелігенціі украінскій зорганізуватись вкупі з народом, підняти украінску національну культуру і т. д. Сістема обрусенія і урядова реакція з 1866 р. розбила всякі надіі на царский уряд, показала, що він далі може йти тілько назад, і навіть всі фатальні помилки польского й мадярского панства на Русі австрійскій не зможуть підлити свіжого олію в лампу царского уряду на Украіні. Після аграрних реформ 1863—66, обрусеніе і реакція поставили на нормальний грунт і справу спільпости інтересів украінских і польских, там, де вона може бути, то б то в справі політичноі волі і краєвоі автономіі в етнографічних, а не історичних границях, при чому солідарність може бути власне тілько між демократією обох народів.

Так се все вияснилось уже після 1863 р. а раніще не могло бути ясним для маси громади, а не тілько для виключно дальноглядних осіб. Звідси виходило й те, що д. Вартовий зве огульно сервілізмом і шовінізмом взглядно Польщі, хоч властиво сервілізму й шовінізму в скілько небудь освічених украінолюбців, а надто писателів, і тоді було не багато. (Максимович напр. при своєму монархізмі, свояв власне і в своіх віршах 1863 р. (Цар дає народу волю, а Ляхи бунтують і т. д.) на програмі козаків Б. Хмельницького: „маєте собі свою Польщу, а нам хай наша Украіна зостанеться". Здаєся в діяльности Стороженка було чимало несимпатичного, та ще се треба пояснити фактично; в усякім разі і Стороженко служив для аграрних інтересів крестян).

Так то виходить справа, коли на неі подивитись з реально - історичного погляду, а не абсолютного, та ще й здуже поверховною тенденцією етнографічного патріотизму. Всякому часу — своя завдача! В свій час виповнили свою завдачу на Украіні і європейско-російска культура в лиці Капніста, автора „Исторій Русовъ" і самого Москаля Рилєєва, і етнографічне украінство Котляревского, Гулака, Стороженка і т. и. навіть з йіх монархізмом і шовінізмом.

Погляньмо тепер на те, як поясняє нам д. Вартовий часи пізніщі в історіі украінского руху.

 

 

III.

Звідки почався лібералізм і демократізм Шевченка ? Шевченко й справи відрубний літератури украінскоі. IIогляди на сю літературу Костомарова. Фантазіі д. Вартового про сервілізм Костомарова й мі й. Суд д. Вартового про д. Куліша. Справа спілки Украінців з Поляками.

Нормальну украінску національну свідомість і вкупі народолюбство д. Вартовий виводить тілько від Шевченка, котрого ставить навіть учителем більш єго образованих словянских братчиків (як Костомаров), а не учеником. Поясня сю чудненьку появу д. Вартовий тим, що Шевченко був „геній; - а геній завсегда йде своім шляхом і розрубує плутанину" і т. д.

Отже тепер уже нігде не ма погляду на геніів, як на истоти, котрі родиться чудесно і творять чудеса мечами, здобутими від Фей. Історія вияснила, що геніі завше родяться й творять па певному підготовленому грунті і в границях певних обставин. Шевченко теж не міг подати вссго й самого себе, — як той штукар, про котрого говориться в одній комедіі, що він, мовляв „изъ кулака всей публикЪ букеты жертвовалъ". На лихо, до нас майже зовсім не дійшло матеріалів для моральноі біографіі Шевченка. Але де що все таки ми маємо, а головне, маємо факти літературноі історіі Украіни.

Думи і поеми Рилєєва, „Исторія Русовъ", „ Общество Соединенных Славянъ", "Полтава" Пушкина — проявились перед Шевченком. Йіх Шевченко не міг не знати, а вплив „Исторіи Русов" ясно видний на творах Шевченка. У Костомарова поліція знайшла печатний екземпляр „Сенатскихъ ВЪдомостей", де був напечатаний досить повно процес т. зв. „декабристів", між котрими судились і „соединенные Славяне". Такі екземпляри могли бути і в других і діставатись Шевченкові ще в Петербурзі перед написанєм „Гайдамак". До того Шевченко ще тоді був знайомий з полтавскими панами, досить освіченими, котрим присвячував своі твори. Ми знаємо, що серед тих панів виросла і "Исторія Русовъ", котра досить була між ними розширена й ними занесена в Петербург, де нею зачитувався Пушкин, похваливший єі досить сміливо в печаті, коли ще вона ходила в рукописях. Німець Кohl, проживший доволі в Диканьці, говорить в своій дуже інтересній книзі „Reise іn Кleіnrussland" про велику пошану, яку мають полтавскі ліберальні пани до одній рукописноі історіі Украіни, і говорить очевидно про „Исторію Русовъ". Звичайно пани - знакомі й навіть приятелі Шевченка виставляються, як „мочеморди", по образу Закревского, або каррікатурно, по образу II. Скоропадского (внук ліберала ХVII ст. і родич звісноі потім Милорадовички, фундаторки Товариства ім. Шевченка), про котрого Шевченко писав: „у свиті ходить між панами, і нє горілку з мужиками, та вольнодумствує в шинку". Але були між тими панами й ліпші, як напр. Де Бальмен, Каппісти, Репніни й т. и. *). [*) Про Н. Репніна час би вже було публіковати більше звісток, котрі між инчим пояснили б, через що сей важний генерал за Александра І, віцекороль Саксоніі в 1814 —15 рр. а потім: Малоросійский Генерал - Губернатор, став немилим Николаю І і мусів сидіти на селі, в Яготині, Полтавскоі губерніі, де приймав і Шевченка. Між инчим Репніна очевидно винувачено і в украіно-козакофільстві, бо він радив задержати кадри „малороссійскихъ козаковъ", котрих набрано в часи турецкоі війни 1828-29 рр. і котрих Николай І звелів, чогось перелякавшись, поселити на Кавказскій лініі. Поки що нагадаємо, що Н. Г. Репнін сказав знамениту для свого часу народолюбну промову, офіціально відкриваючи в 1818 р. дворянскі збори в Полтаві і Чернигові. Ось витяг з сєі промови: „вы не будете взыскивать все, что можетъ дать вашъ крестьянинъ доходу, а то, что можете отъ него требовать, не уменьшая его благосостоянія; напротивъ, вы изыщете способы увеличить оное; вы пожертвуете для сего изъ доходовъ вашихъ, вы устроите училища для малолЪтнихъ, больницы для недугующихъ; вы улучшите хижины крестьянъ вашихъ; вы снабдите неимущихъ скотомъ и плугами для воздЪлыванія земли ; вы займетесь нравственностью подвластныхъ вамъ и отвлечете ихъ отъ порока (пьянства) столь межъ простолюдинами здЪсь обыкновеннаго, и не будете на немъ основывать дохода своего. По сіи попеченія ваши да не будутъ подвержены кратковременности жизни человЪческой... Изыщите способы, коими, не нарушая спасительной связи между вами и крестьянами вашими, можно бы обезпечить ихъ благосостояніе и на грядущія времена, опредЪливъ обязанности ихъ" (А. Галаховъ — Исторія русской словесности, 2 изд. т. II, 155). Ся промова була напечатана брошурою, а потім перепечатана в „ДухЪ Журналовъ" Яценкова (1818, пр. 20). Інтересно було б знати, за що був висланий на Кавказ і Де Бальмен, котрого памяти Щевченко посвятив свій "Кавказ" і т. д. і т. д. ] Я сам, у свій хлопячий вік, у 50- ті роки, надибавсь напр. на сліди впливу Капністів, — лібералів і аболіціоністів, — із кружка котрих в перший раз здобув і „Сон" і „Кавказ" Шевченка. Ті Капністи, як і другі подібні йім знани лівобережні були старші й освіченіші, ніж Шевченко. Та й між „мочемордами" були люде, котрі йіздили за границю, читали европейскі ліберальні книги й газети і навіть сам П. Скоропадский, щоб „вільнодумствовати в шинку", мусів же щось знати, або хоч чути вільнодумного (Шевченко ставить ему головно в вину те, що він „перебира дівчаток". Пригадаймо, що й пани й преслати часів Rеnaissаnce і в XVIII ст. те ж були „ласі до солодкого", як каже Запорожець цариці в Гоголя, а все таки „аристократическими ручками выкормили львенка. революціи", як каже Герцен) *) [*) Звісно, що Шевченка привіз у перше до кн. Репніна Олексей Вас. Капніст, син автора „Оды на рабство". Той Капніст, вкупі з родичем своім, Ил. Петр. Капністом, звісні були серед полтавских панів своєю освітою і „англоманією" і записками про еманціпацію крестян. Я сам, у хлопячі часи своі, перед емапціпацією (1856 -1857) мав пригоду замічати вплив йіх обох на краєвих панів і ріжночинців (попів, лікарів і т. и.). В обох Капністів були добрі бібліотеки, а ще більша в Репніна, де були збори найліпших писателів европейских XVІІІ-XIX ст. В селі одного з Капністів був навіть піп, котрий виговорював у французькій книзі всі букви, але прекрасно знав ліберальну літературу французку XVIII ст. Син єго означався лібералізмом серед харківских студентів 1857-1859 рр.] Геній Шевченка мав дечому навчитись і від таких панів, котрі бачили світа й знали більше, ніж він. Від себе особисто Шевченко привносив своє мужицтво, своі спомини, хоч се був дуже ховзький елемент, бо скілько мужиків, пройшовши в пани, забували своє мужицтво. (На сором природи людскоі, до самих остатніх часів, свідомих, демократів було більше з панів, ніж з мужиків).*) [*) Виступи проти крепацтва не були в часи Шевченка новиною і в російскій поезіі. Так Пушкин ще в 1819 р. написав свою прекрасну поезію „Деревня". Власне коло 1840 р. коли виступив Шевченко, в Росіі і серед освіченого панства і навіть в урядових кругах знов піднялись розмови про волю крепаків, затихші було після 1825 р. — Див. книгу В. Семевского.]Нарешті Шевченко прибавляв і свою геніальність, і вже з сумми всіх сих елементів, а не з одніі геніальности, вийшла національна свідомість і народолюбство Шевченка, котрі справедливо хвалить д. Вартовий, і котрі дійсно ставлять Шевченка, як епохальну прояву в історіі громадскоі думки на Украіні.

Тілько ж даремне д. Вартовий підклада Шевченку усі своі думки, котрі появились в украінолюбів уже після Шевченка. Шевченко напр. ще не мав думки непремінно виробляти окрему літературу украінску, бо він писав своі повісти по московскому, також писав навіть свій „Дневникъ", сценерій до „Стодолі" і т. и. Видимо, Шевченко вибірав собі мову, в кождому разі для него лекшу і відповіднішу, а не думав непремінно виробляти осібну, самостоячу, літературу й мову, як деякі пізніші украінолюбці. Упять історику треба розличати часи!

Вже зо сказаного зараз виходить, що між Шевченком, з одного боку, й Костомаровим і Кулішем, з другого, не така велика ріжниця, як виставля д. Вартовий, у котрого виходить, що мов би то Костомаров і Куліш понизили національну самосвідомість украінску, підняту так високо Шевченком. Д. Вартовий має на оці, що Костомаров налягав на те, щоб украінскі писателі писали більше про простий народ і для него, згоджуючись навіть на літературу „для домашняго обихода". Він навіть, видимо, ставить у вину Костомарову те, що він списав томи на московскій мові, а мало писав на украінскій. В тих поглядах, які викладав Костомаров на украінску літературу в книзі Гербеля „Поэзія Славянъ" і в „ВЪстникЪ Европы", звісно, є певна доля оппортунізму („Москаля одурити!"), але в єго бажаню, щоб украінскі писателі звернули свою головну увагу на "простий народ", писали про него і для него — багато щирости й багато вірного. Костомаров писав таке ще в „Основі", закликаючи земляків до писаня і виданя популярних книг. Д. Вартовий даремне так легковажить сю річ, кажучи, що вона не може збудити ентузіазму, так як ціль витворити цілком самостоячу літературу.

Дійсний ход річей показав, що наша громада не проявила ентузіазму ні в напрямку Костомарова, ні в напрямку д. Вартового, і винна тут зовсім не теорія украінскоі літератури „для домашнього обиходу", а „всеросейская вялость". Тілько ж думка витворити літературу для простого народу і про него, котра б змалювала нам всі боки житя міліонів і давала б тим міліонам всесвітню поступову просвіту (не 23 книжок, як каже згорда д. Вартовий !) може збудити ентузіазм у народолюбців, не так млявих, як наші земляки. До того ж така література зробила б величезний грунт і для широкоі національно-самостоячоі літератури і дала б йій живість, вберегла б єі від схоластики, котрою часто хибує новіша, як иноді кажуть і в украінских кружках, „украінофільска, а не украінска література".

Що до того, що Костомаров списав томи по московску, то як его за те покарати Украінцеві, коли все таки Костомаров писав переважно про Украіну, а до того, виходячи з украінства, перевернув зовсім історію і Північноі Русі, Московщини, і виробив в усій Росіі наукову підставу для думок федеральних. (Далі ми побачимо, що сам д. Вартовий, бажаючи провести свою програму в діло, показуєся не так то байдужим до „російскоі інтелігенціі"). Очевидно, Костомарову було важче писати наукові праці по украінскому, важче було знайти для них видавців і публіку, коли б він писав йіх по украінскому. Се фатальні обставини, і не знаємо, хто б що виграв з того, як би 15 — 20 томів праць Костомарова зостались "мишам на сніданє", або не були написані. Адже ж все рівно ніхто другий , ні з таких патріотів, як д. Вартовий, не написав і не напечатав нічого й здалека подібного науковим творам Костомарова, і все, що появила украінска історіографія розумного на украінскій мові в остатні часи, були переклади частини творів Костомарова ж, иноді не дуже зручні і котрі в додаток не дуже то росходяться і без припадкових меценатів не могли б печататись. (В Галичині ті переклади росходяться мало, в Росіі вони заборонені, та все одно там, де знають орігінали, не стануть читати перекладів. Видавець, д. Ол. Барвінский мусів прохати підмоги в сойму і слухати нотацій польских історичних патріотів з поводу праць Костомарова). Нічого ж нам ганьбити Костомарова, навіть коли б ми пішли далі єго в наших національних думках.

Замітки д. Вартового про Костомарова мають один спеціальний інтерес для австрійских Русинів. Д. Вартовий виявля, що Костомаров був не такий то вже відрубник украінскоі національности, як напр. галицкі народовці, а в добрій мірі „общероссъ", як говорять в Галичині. Коли я говорив подібне, то „Правда" завдавала мені злостну брехню, бо йій непремінно хотілось виставити „батька Костомарова" в усім солідарним з нею. Тепер д. Вартовий, видимо, хоче зняти з Костомарова навіть тітло „батька", і д. Вартовому, певно, ні один галицкий народовець уже не посміє завдати брехні, як мені бідному.

Я не стану ні боронити думок Костомарова, ні споритися з ними. Для мене досить того, що б у Австрійскій Русі точно йіх знали, і се може вменшити там дуже великий запал партійності! Ні один сурьозний націоналіст украінский не може відректи Костомарову заслуг для украінства. Нехай же „народовці" не так то поспішаються з анахтемами на тих, хто, подібно Костомарову, не ділить усіх йіх думок про відносини Украіни до Московщини, а з другого боку нехай же й австрійскі „общеруси" зроблять хоч 1/10 долю для украінства того, що зробив Костомаров. На перший раз буде досить і таких результатів знакомства австрійских Русинів з Костомаровим.

Мені тепер треба сказати ще про спеціальну точку, про те, що говорить д. Вартовий з поводу деяких моіх заміток про Костомарова. Д. Вартовий каже, буцім то я закидав Костомарову сервілізм. А в мене й думки такоі не було! Я тілько вказував на незовсім достойний, а до того і незручний оппортунізм Костомарова („примиритъ съ нами правительство", як писав мені Костомаров у 1878 р.) і на єго відсталість в соціальних і релігійних справах, котра між инчим довела єго до того, що він писав про те, як можна украінским евангеліем та проповідю „викорінити штунду" і т. и.

Д. Вартовий навіть і не попробував показати, в чім я тут помилився, а вдарив на мене зовсім з иншого боку. Я, видимо, маю недолю чимсь особисто не подобатись д. Вартовому. Може, ніс мій єму не подобався, або може яка небудь „дама, пріятная во всЪхъ отношеніяхъ" донесла ему, що я вбачаю „несовершенетва" в єго прекрасних очах. Я мушу довести до відомости д. Вартового, що я его очей ніколи не бачив і готовий вірити в йіх „совершенства", аби тілько вспокоіти єго й примусити говорити про ріжні спорні між нами громадскі й літературні справи, як слід поважним людім, а не як Гоголівскі героі.

Я вже в „Буковині" сказав дещо про те, як вільно препарував моі літературні думки д. Вартовий, котрий дійшов до того, що приписав мені поклони російским сільским жандармам, „урядникамъ", в чому я ще менше винен, ніж Чичиков в заміру украсти губернаторску дочку. Тепер вкажу на такі фрази, як напр. „Шевченко був народолюбець більше, ніж десять Драгоманових". Що се за коефіцієнт? Громадскі справи не алгебра. Д. Вартовий може бути сам в 10 раз більший народолюбець, ніж Шевченко, в 1000 раз більший, ніж який Перерепенко (внук Гоголевого), а в иншому ділі Перерепенко може мати більше раціі, ніж Шевченко й сам д. Вартовий.

Говоримо про такі способи полеміки д. Вартового, як про ознаку тоі літературноі невоспитанности й сектярскоі завзятости, котра в остатні роки досить себе проявля в певних украінских кружках і котроі треба позбутись, инакше адепти єі будуть бити сами себе по лобам своіми полемічними канчуками.

Ми мусимо спинитись над тим, що говорить про нас д. Вартовий з поводу приписаного нам закиду Костомарову в сервілізмі, не через те, що б для нас було інтересно поправляти полемічні фантазіі автора, а через те, що се нам дасть пригоду ще раз звернути увагу на політичні підстави для украінскоі національноі справи в Росіі, без котрих вона там ніколи не вийде за границі літературного діллетантства.

Д. Вартовий, відповідаючи на ним самим видуманий за нас закид Костомарову в сервілізмі, каже, що „даремно Драгоманов нападав на сервілізм у Костомарова", бо погляди Драгоманова однакові з Костомарівскими, що обоє ми думаємо „обмоскалити" наш народ, тілько я ще радикальніщий у тому, то б то вихожу ще більшим сервілістом.

Нехай ми й справді думаємо тілько „обмоскалити" Украінців, але при чому тут сервілізм?? Але ж се термін з кругу політичного, то б то „зовсім з другоі опери"! Ми напр. показали в „Чудацких Думках", як французкий Конвент хотів пофранцузити всіх провінціалів Франціі, але ж доси люде бачили в членів Конвента всякі гріхи, окрім сервілізму. Ми ж сорок раз заявляли нашу незгоду з Конвентом у тому, що дій вважаємо за безпремінну умову політичноі волі автономію громад, повітів і краін. Се мусіли ж сказати д. Вартовому і Гоголівскі дами, коли він сам не бачив нічого писаного нами. Отже допустімо, що хоч половина з нашого політичного ідеалу виповниться в Росіі, то тоді смерть нашому „обрусительству", хоч би воно було ще більше, ніж видає д. Вартовий. Бо тоді шановний противник наш не тілько матиме право печатати своі думки над Дніпром, а не в Чернівцях, а може намовити земство Мирґородске заложити в себе украінский університет (єсть же в Швейцаріі кантональні університети!) і викладати там своєю прекрасною мовою хоч історію, аби хто хотів єго слухати. Якого ж ще більшого лібералізму хочеся від нас д. Вартовому?

Д. Вартовий милостивіщий до д. Куліша, ніж до Костомарова. Хоч він і недовольний москвофільством „Исторіи Возсоединенія Руси", проща єі ради того, що д. Куліш написав у „Крашанці Русинам та Полякам" про потребу згоди між обома народами, — по думці д. Вартового, проти спільного ворога, Москаля, та за те, що д. Куліш переклав на украінску мову „Новий Завіт", Шекспіра і т. и. Ми не будемо говорити багато про д. Куліша, по части через те, що сами де в чому згоджуємось з замітками д. Вартового про „Исторію Возсоединенія Руси", по части через те, що докладна розмова про погляди д. Куліша завела б нас далеко, а суть наших думок про се ми сказали в „Чудацких Думках". Ми вкажемо тілько, що д. Куліш, як видно з недавнього єго листу до редакціі „Народа", не такий то вже украінский „відрубний", як показуєся д. Вартовому, бо він не тілько багато писав і нише по московскому (так пише він усі своі наукові праці, також само, як і Костомаров) а ще вважа і Москалів за „Русів" — за „Новорусів", вважаючи Украінців „Старорусами". А про спілку Украінців з Поляками д. Вартовий не каже виразно, з якими Поляками? — а в тім то й уся сила.

Коли з польскими панами, або в загалі з патріотами історичноі Польщі, то д. Куліш вже сам спробував сю спілку, як про те він же росказав у листі до редакціі „Народа", і з тоі проби виявилось, що ся спілка неможлива. Те ж саме виявилось і перед галицкими народовцями в недавню нову еру. Коли ж Украінці мусять увійти в спілку з польским народом, що живе в Польщі етнографічній, то се друге діло, — та й тоді треба б точніше виявити, чи навіть з національного боку Польща має одного тілько ворога, на Сході, чи ще й другого, на Заході. Далі хто власне ворог Полякам на Сході, чи уряд московский, чи й увесь народ, а також, чи можуть Поляки й Украінці побороти уряд московский без помочі самого народу московского? Тілько ясні відповіді на сі питаня дають плоть і кров справі про спільність Украінців з Поляками, а без того вся розмова про неі буде пустою балаканиною, або навіть взаємною містіфікацією.

Д. Вартовий навіть не ставить сих питань, а через те й нам нема раціі говорити тут про них, тим паче, що ми не раз говорили об тім де инде.

 

IV.

„Спантеличанє" украійскоі громади, по д. Вартовому, через іі погляди Костомарова, Куліша й моі. Дійсний стан украінскоі науки і літератури в 70-ті роки, під напрямком реально-соціальним і в 80 - ті , під напрямком формально - націоналістичним.

По словам д. Вартового, погляди Костомарова, Куліша й моі „спантеличили" земляків, затемнили національну свідомість Украінців і здержали зріст украінства, між инчим і літератури. Чудна се скарга ! Скрізь на світі діскусія живить думку людску, а в нас вона затемнює! Такі скарги тілько показують нетерпимість і значить необразованність певних наших патріотичних кругів. Вони нагадують мені одного беллетриста нашого, котрий, прочитавши досить умірковану критику на своі твори, писав, що після таких критик ніхто не схоче писати! На заклик до чесноі діскусіі справи, ми вміємо тілько мовчати, або кричати: зрада!

Нарешті еретичі погляди Костомарова і т. и. зовсім не спинили нікогісінько а нікогісінько. По моім поглядам, виложеним в статях „Література російска, велико-руска, украінска й галицка", украінским писателям радилась певна сістема праці: „ знизу вгору" (від літератури простоі до високоі), але зразу же відводилось досить широке поле навіть для простонародноі літератури. І я можу сказати, що дехто й почав працювати, по моім планам: напр. Старицкий почав перекладати Сербскі пісні, Гамлета *). [*) Я думав і думаю, що, з маленькою зміною фраз, великі псіхологічні драми Шекспіра, як Гамлет, Макбет, Лір, Отелло — можна і слід давати нашим мужикам читати і грати перед ними, і завше плачу, чому Кропивницкий і Заньковецка не попробували грати напр. Гамлета в перекладі Старицкого.] Я сам передав у Галичину переклади Руданского, радив перекласти всего Гомера, Антігону Софокла, твори Данта, Вільгельма Теля й Орлеанску Дівчину Шіллера і т. д. По части се й сповнилось. Проб зовсім не спиняли (я й не думав про яку регламентацію) і навіть Костомаровских рад ніхто не слухавсь: Ол. Пчілка перекладала високі твори, писала романи з житя вищих класів, котрі в Росіі не говорять по украінскому; те ж робили Кониський, Нечуй, Чапченко і т. и. Сам Куліш переклав Дон Жуана Байрона, звісно, більш далекого від нашого простого народу, ніж Гамлет, Отелло і др. подібні твори Шекспіра... Словом, хто хотів працювати чи з низу в гору, чи з гори в низ, той працював. Коли вийшла яка задержка в праці укряінолюбців і певна темнота думок (зрештою не так національних, а політичних, соціальних і культурних) і далі упадок украінскоі літератури, в 80-ті роки, то зовсім не від тих думок, котрі між инчим викладав і я, а від чогось инчого: від необразованности, а далі реакційности, котра прикривалась націоналізмом, на манір галицких народовців і по части під йіх впливом.

В 70-ті роки, коли в Росіі серед украінских кружків вменшалась національна виключність, коли почали висуватись на перший план інтереси обєктівноі науки, а в беллетристиці цілі соціально-псіхологічного аналізу, а не формально-націоналістичні, — украінска наука і література стояла зовсім не низько. Я мушу нагадати д. Вартовому елементарні речі, котрі чудно забувати.

В 70-ті роки украінська етнографія видала величезну збірку Матеріалів Чубінского (при котрих, замічу, сам Чубінский з Михальчуком виголошували до того вже „москвофільскі" думки, що я сам мусів полемізувати з ними в „ВЪстникЪ Европы")? Чумацкі пісні Рудченка, Історичні пісні укр. народу Антоновича й моі, мій звод украінских казок і легенд, Думи Вересая; Буковинско-рускі пісні (здобуті мною й упорядковані по плану, виробленому Антоновичем і мною), праці Кієвского географічного товариства і т. и. Сміло скажу, що в 80-ті роки етнографія украінска пішла назад, а не в перед, після тих усіх видань, навіть матеріально, а всякий розсудний чоловік легко може побачити, чи ті виданя 70-тих років могли служити для украінскоі самосвідомости й знатя мови народньоі, без котрого не можлива жива національна література.

По части поезіі 70-ті роки дали повне виданє Шевченка. Про праці перекладу европейских поетів я вже сказав.

По части беллетристики в 70-ті роки явився роман Білика й Мирного „Хиба ревуть воли", котрий „азъ худый" видав у Женеві. Се безспорно найліпше з того, що появила украінска беллетристика. Роман узятий з житя простонароднього, — в нему нема ні одноі націоналістичноі фрази, але увесь він, своім соціально-псіхологічним матеріалом національний і навіть автономічний. Роман той мало розширився через те, що глупі викрики галицких народовців проти всего „женевского" довели до того, що він заборонений в Австріі, хоч там нема й слова нецензурного і хоч він був навіть пропущений цензурою російскою перед законом Юзефовичівским. Відповідно соціальному напрямку украінства під конець 70-тих років, і Нечуй, після своєі проби написати „високий" роман украінский („Хмари"), проби невдачноі і з літературного, і з ідейного боку (Радюк просто смішний дурень!) написав соціальні романи з житя народного: „Кайдашева сімя", „Бурлачка", „Микола Джеря", — безспорно, в купі з „Двома Московками", найліпші єго твори („Микола Джеря" напечатаний в 1883 р. але цифр наших 70-ті і 80-ті роки нічого брати буквально, а приблизно).

Додати треба, що параллельно робляться проби внести в популярну літературу европейскі поступові ідеі — збудити в народі розумінє політичних і соціальних справ, біжучоі політики, котра доторка й народ (брошури „Про козаків, татар та турків", „Запорожці", віденьскі й женевскі соціалістичні брошури). Робляться також проби видавати утілітарні популярні брошури, на скілько пуска йіх російска цензура.

В ті ж часи, переважно заходами явних соціалістів украінских, Украінці російскі вступають у тісніщі звязки з австрійскими, проходять в Буковину й Угорску Русь, де раніще не не було ноги украінолюбця, закладаються украінскі бібліотеки в Відні (при „Січі"), в Чернівцях (при „Союзі"), заносяться численні книги украінскі в Угорску Русь, де йіх доти ніхто не бачив. (В своіх „Австро-руських Споминах" я росказав і такий кумедний факт, що я був перший, котрий привіз в Угорску Русь, навіть виданя галицкоі „Просвіти!" Потім ще кілько моіх молодих приятелів перевезли туди кілька з тих видань!)

Поряд з тим розмова про украінску справу виноситься перед европейску публіку, де справа та ставиться в звязку з великими всесвітніми справами політичними, соціальними й культурними. Появляються статі про Украіну в журналах італіанских, французких, англійских, іспанских, — переклади на сербске, польске, — статі Украінців (Драгоманова, Подолінского, Павліша), далі чужинців, по матеріалам, даним Украінцями ( Рамбо, Рольстона, Морфілля, Ан. Леруа Больё і др.), при чому сі вчені чужинці замітили напр. і те, як у кіевских виданях збираються до купи „dіsіeclа mеmbra" украінскоі національности (Вираз Рамбо).

А націонал, д. Вартовий сего всего не замітив! Він побачив тілько „спантеличанє" в усій досить складній і сістематичній роботі!

Хай вибачать нам, що нам пришилось згадувати й свою працю. Зроблено се навіть не рrо dоmо sua, хоч д. Вартовий і дав до того привід своіми нападами, а просто через те, що з бібліографіі імен не викидають.

В 80-ті роки формальний націоналізм запанував в украінских кружках над космополітичним науково-соціальним напрямком. Сталось се зовсім параллельно зросту московского „самобытничества", а на решті й Петербургского Побєдоносництва і по части під йіх косим упливом. Почалось з того, що видумано було безполітичне „культурництво", подібне до Юзовского антіліберального „народничества", а далі політика, вигнана в двері, таки влізла в вікно в формі похвал галицким народовцям і самому еп. ІІелешу навіть у корреспонденціях у російскі ліберальні журнали, а на решті завершилось усе поновленою „Правдою" (з поновленою Духинщиною) і „новою ерою" в загалі.

Погляньмо, як сі нові вітри вплили на літературу й науку нашу.

Дійшло діло до такоі чудасіі, що мені з Украіни писано, що б не видавати навіть матеріалів народніх у „Політичних піснях укр. народу XVIII—XIX ст., ні поезій Шевченка, заборонених у Росіі, бо все політичне тепер шкодливе для Украіни (Звісно, я не послухав такоі мудроі ради і тілько через те вийшло, що моі вяданя були єдиними збірками етнографічного украінского матеріалу в 80-ті рр. а також і те, що женевске виданє Шевченка примусило і львівських народовців видати нарешті повного Кобзаря, хоч по страшенно дорогій ціні, не доступній для маси). Поглянувши ж на те, що печаталось на Украіні по части етнографіі, всякий скаже, що та наукова праця пішла в 80-ті роки там назад проти 70-х років. Ледви в останні часи, переважно під упливом европейского порівнячого методу у фольклорі, — проти котрого украінскі самобутники, навіть учені, спершу виступали,— почала наша етнографія набиратись свіжого наукового духу в працях харьківскоі школи (Потебня, — котрий зрештою вів з тиха стару лінію німецко-російскоі науки 60-х років, — Сумцов та збирачі Манджура, котрий почав працювати в 70-ті роки, Іванов і др.) та заграничноі (Волков, В. Охримович і др.) Треба ще спомянутм з подякою д. Янчука, котрий власне належить до кружка учених у Москві, при чому дав притулок новіщим украінским етнографічним працям у московському „Этнографическомъ ОбозрЪніи".

Ми скажемо дальше про заслуги для науки про Украіну „Кіевской Старины", але ся заслуга стоіть переважно в зборах і зводах матеріалів, а не в критиці й провідних ідеях, котрі в кієвскому виданю найріжнобарвні. До того в „Кіевской СтаринЪ" працюють не самі Украінці, а тим паче не самі украінофіли.

В літературі на украінскій мові в 80-ті роки видно явний упадок ідейний і навіть чисто літературний. Поезія майже не обновляєся новими мотівами, а переспівує Шевченка, тай то переважно его козакофільство й формальний націоналізм. В беллетристиці „простий народ" відходить на задній план, писателі беруться за романи з ,, вищого" житя, при чому сам Мирний пада до „Перемудрив", а Нечуй до „Опеньків", написавши окрім того темноту „Над Чорним Морем" і водевільну нісенітницю в „Навіженій". Про незручний само-донос „Горовенка", з дивним переплутанєм дзвонів з усяких церков, котрі чув автор, та не розібрав, звідки вони, та про Незлобинскі проби „патріотичноі беллетристики" (читай: особистих пасквілів!) у „Правді" нічого й говорити. Один Чайченко, уже в 90-ті роки, коли напрямкові 80-х років уже почала зростати оппозіція, почав ратувати славу украінскоі літератури, тай то своіми повістями з простонароднього житя, а не своіми „високими романами", а ще менше своми популярними брошурами аd usum Dеlрinorum зо львівских народовців.

По части перекладів творів европейских поетів, в 80-ті рокі покладено було чимало праці, та ми вже в „Буковині" старались показати, що з тоі праці варті тілько переклади Куліша, а потім Одіссеі, решта-ж майже даремна затрата сил через незручність та літературну необразованність перекладчиків.

Єдиним значним здобутком для украінства в 80-ті роки був театр, котрого зріст треба признати досить незалежним від звичайних тенденцій украінских кружків.

По своєму матеріалу нова драматична література украінска майже виключно „простонародна". По своєму напрямку вона далеко близча до соціальних тенденцій 70-тих років, ніж до націоналістичних 80-х років. По літературній манері вона дуже не рівна й анахроністична: єсть там і сентиментальність і жарт Котляревского й Квітки, єсть трохи псевдокласична „високопарність" трагедій Костомарова, єсть і реалізм.70-х років. Видно, що тут не пройшла критика й не вирівняла літературноі манери до сучасноі европейскоі. Та і в загалі з чисто літературного боку наша нова драматургія не дуже то сильна; вона бере більше виконаним на сцені пильними й талантовими акторами, для котрих дає все таки ефектні рямки. Спасибі й за се!

Так то виявлюєся стан нашоі науки й беллетристики в 1870-ті й 1880-ті роки, коли поглянути на них обєктивно, а не пролетіти над ними "съ ловкостію почти военнаго человЪка", як д. Вартовий, роздаючи удари на право й поклони на ліво, по субєктивним фантазіям.

Читаючи плачі наших націоналістів па публіку, котра не має стілько патріотизму, щоб знаходити смаку в „своій мудрости", котра виливаєся в творах наших писателів 80-х років, я пригадую собі Пушкина. О, скільки здорового нюху було в сего дійсного основателя національноі російскоі літератури, коли він боронив від сучасних ему патріотів ту російску публіку, котра воліла читати журнали французкі, ніж якого побудь „БлагонамЪреннаго"! Скілько справжнього патріотизму видно напр. в отсих на вид галлофільских словах „Альбома ОнЪгина":

Сокровища родного слова, —

ЗамЪтятъ важные умы, —

Для лепетанія чужого

ІІренебрегли безумно мы.

Мы любимъ музъ чужихъ игрушки,

Чужихъ нарЪчій погремушки,

А не читаемъ книгъ своихъ. —

Да гдЪ жъ онЪ? давайте ихъ!

Конечно, сЪверные звуки

Ласкаютъ мой привычный слухъ:

Ихъ любитъ мой славянскій духъ;

Ихъ музыкой сердечны муки

Усыплены; но дорожитъ

Одними ль звуками піитъ?

И гдЪ жъ мы первыя познанья

И мысли первыя нашли,

ГдЪ повЪряемъ испытанья,

ГдЪ узнаемъ судьбы земли?

Не въ переводахъ одичалыхъ,

Не въ сочиненьяхъ запоздалыхъ,

ГдЪ русскій умъ и русскій духъ

Зады твердитъ и лжетъ за двухъ.

.............................

Поэты наши переводятъ

Или молчатъ; *) одинъ журналъ

Исполненъ приторныхъ похвалъ,

Тотъ — брани плоской; всЪ наводятъ

ЗЪвоту скуки, чуть не сонъ:

Хорошъ россійскій Геликонъ!

[*) На лихо, про 9/10 наших поетів тепер можна сказати, що вони „переводять" незручно, або що вони, на горе наше, не мовчать!]

Думаю, що по крайній мірі молоді Галичане не пожалкують на мене за сю довгеньку виписку, бо вона як раз підходить і до львівского Гелікону!

 

V.

Три сегочасні групи украінскі по д. Вартовому: украінофіли, радикали й націонали -народовці. Де четверта: „новоерці - угодовці"? IIрограма д. Вартового. Наші виводи.

З такою ж безцеремонною субєктивностю д. Вартовий виставля й теперішній стан і працю ріжних украінских кружків. Він поділив иіх на три групи: 1) украінофіли, 2) радикали і 3) правдиві націонали й правдиві народовці.

Першими й другими д. Вартовий дуже недовольний. Обом гуртам він закида боязкість, — гріх, котрий перш усего залежить від певного настрою індівідуально-псіхологічного, а не від напрямку теоретичного, і окрім того досить розширений в Росіі серед усіх громадских елементів, окрім т. зв. нігілістів. В усякім разі ні нам, котрий живе за границею, ні д. Вартовому, котрий пише під псевдонімом, говорити про той гріх не личить.

Чим властиве недовольний д. Вартовий в основах напрямку украінофілів — не дуже ясно. Він закида йім формальний націоналізм без народолюбства, каже, навіть буцім то вони не признають украінскоі літератури для народу, а признають єі тілько для самоі інтелігенціі; каже далі, що вони працюють мало, тай то не на вкраінскій мові, що вони задержують деякі праці. В сих закидах єсть кілько правди, та тілько що б добре осудити „украінофілів" д. Вартового, треба б ясніще означити, про кого власне він говорить. По деяким ознакам можна думати, що „украінофілами" зве д. Вартовий ученіщих Украінців, котрі сидять на професорских та учительских місцях та літераторів. Звісно, захвалювати ми йіх не станемо, та тілько й згодитись з д. Вартовим, що вони безплодні, або навіть шкодливі для украінства, ніяк не можемо. Такий Антонович, Житецкий, Лазаревський (вибираємо імена сотрудників „Основи", то б то людей, котрі самі себе заявили украінофілами) не пишуть нічого по украінскому, а все по московському, але ж усе таки наукові праці йіх поясняють і украінску народну мову, украінску історію, народне житє, і всякий Украінець мусить бути йім вдячний, як і тим Украінцям з роду, хоч не украінофілам, як дд. Сумцов, Дашкевич, Лучицкий, або Білорусам, як Н. Петров і Малишевский, Великорусам, як д. Буданов, Вікторов і др. котрі працюють над украінскими сюжетами і редакціям „Кіевской Старины", „Этнографическаго ОбозрЪнія" і т. и. котрі дають місце таким працям. Нехай се все „общеруси", по галицко-народовецкій мірці, але все таки найзавзятший украінский автономіст, коли він тілько освічений чоловік і розуміє ціну науки, мусить шанувати працю тих людей. Коли ж він не вдовільняєся московскою мовою йіх, то єму остався тілько одно: працювати, як і ті люде, тілько на украінскій мові. (Те, що б „украінофіли" не признавали украінскоі літератури для простого народу, навіть нема, що говорити. Може й справді д. Вартовий бачив де такого дурака, так дуракам закон не писаний!)

Програму радикалів д. Вартовий хвалить, боіться тілько „соціалістичного коліру" єі. Ся боязнь трохи нудненька в той час, коли напр. в Англіі навіть міністри й консерватори говорять: „ми всі тепер соціалісти", коли і на контіненті і німецкий імператор, і папа роблять уступки соціалізмові. Та в усякім разі признанє д. Вартовим раціі програмі радикалів єсть, в ряду других подібних прояв, добрий знак того, що в російско-украінских кружках повітрє почина прочищатись від того туману, котрий наріс там в 80-ті роки і котрий дійшов був до солідарности з новоерскою реакцією.

Тілько ж д. Вартовому видимо страшно немилі украінскі радикали. Він йім закида зневагу до націоналізму, легковаженє украінскоі мови, котроі б то вони не хотять учитись, те, що вони нічого не роблять і поряд з тим те, що вони пишуть для украінского народу московскі книжки. Не знаємо, які власне особи має на оці д. Вартовий. Може єму й пощастило наскочити на таких власне недоладних радикалів. Тілько ж, коли напр. Вартовий говорить, що украінскі радикали солідарні з „Народом" і нами (д. Вартовий говорить про се досить неприличним тоном, кидаючи нам імена „отамана", „премієра" і т. и.!) то ми вже сорок разів викладали своє рrоfеssiоn de fоі в сій справі. Ми говорили, що ми признаємо національности, як очевидний факт, як результат певних природних і історичних об-ставин житя народнього (хоч иноді ще необсліджених науково і завше перемінних); ми признаємо, що сей факт завше треба мати на оці, при громадскій праці, а надто ми признаємо важність найвиднішоі національноі ознаки, народньоі мови, як способу морального звязку між людьми. Ми признаємо не тілько право живих груп людей, в тім числі й національних, на автономію, а й безмірні користи, які виносять люде від такоі автономіі. Тілько ми не можемо шукати собі провідних думок для громадскоі праці культурноі, політичноі і соціальноі, в почутях і інтересах національних, бо инакше ми б заплутались в усяких субєктівностях, в лісі історичних традіцій і т. д. Ми шукаємо таких провідних і контрольних думок в наукових виводах і інтересах інтернаціональних, вселюдских. Через те, кажучи коротко, ми відкидаємо не національності, а націоналізм, а надто такий, котрий себе сам виразно противуставля людскости, або космополітізму; ми не признаємо примусових думок і почуть, котрі видаються за національні, ніяких обовязкових історично-національних святощів, а надто ненавистів до других національностів (Д. Вартовий між инчим ганьбить украінских радикалів, що вони забувають моі власні слова, висказані б то „в одному з остатніх моіх творів" і признаваємі галицкими радикалами, то б то, що "розвиток (мас народу) можливий тілько на національному грунті". На самім ділі, я висказував подібну думку завше, починаючи від своіх перших печатних студій по римскій історіі (1863), в котрій я в перше здибався зо справою космополітизму й націоналізму в ту пору, як по слову римского ж поета „заполонена Греція заполонила суворого побідителя" своєю культурою. Починаючи з тих студій, я всякий раз, коли була потреба, казав одно: космополітізм в ідеях і цілях, національність в грунті і формах культурноі праці! Я полемізував 30 років проти російских псевдокосмополітів, котрі не признавали украінскоі націоональности, і протів украінских націоналістів, котрі виступаючи проти космополітізму, рвали єдину провідну нитку безпохибного людского поступу і саму підставу новіщого возрождіня національностів і відкривали дорогу до себе для всякого шовінізму, виключности й реакціі. Може бути, що я так незручно писав, що д. Вартовий тілько недавно добачив у мене таку думку?! А зрештою, і за те спасибі !)

Ми получаємо від наших земляків заяви солідарности з нами в таких думках, і через те думаємо, що д. Вартовий не має права приписувати всім радикалам зневаги до націоналізму, в смислі зневаги до національности.

Докір украінским радикалам в незнаню украінскоі народноі вдови може справді бути почасти вірним, тілько єго ніяк не можна прикласти до самих радикалів. На біду, ми знаємо чимало навіть гарячих украінских націоналістів, трохи не сепаратистів, котрі не вміють украінскоі мови, а надто не можуть нею писати. В Росіі обставини житя відбивають освічених людей, а надто городян, від украінскоі мови, а щоб вчитись самим, люде там досить ліниві, і се люде всяких напрямків, в тім числі, на біду, й радикали. Але вважати лінивство за ознаку самих радикалів, буде неправдою.

Такого ж характеру почасти і докір украінским радикалам, що вони нічого не роблять. В Росіі тепер рідко які оппозіційні елементи що роблять, окрім роботи літературноі, та в остатні часи помочи голодним. По правді кажучи, Украінці всяких напрямків по всякій праці ідуть по заду від Великорусів, і коли б йіх можна було підогнати докорами, то в добрий час! Тілько ж докоряти треба трохи правдивіще, ніж д. Вартовий.

На скілько ми знаємо, украінска праця на украінскій мові тепер у Росіі майже виключно зводиться на поміч галицким виданям, печатане певних творів у Галичині і т. и. Радикали Украінці дещо роблять такого, але справді менше ніж другі украінскі кружки. Тут почасти винна ще мало численність радикалів, а з другого боку більша на око енергія деяких других кружків, — напр. істнованє „Правди" поясняєся чисто випадковими, особистими причинами. Але в усякім разі украінскі радикали дійсно могли б робити більше, — як з другого боку і тим націоналістам украінским, котрі, як д. Вартовий, згоджуються на радикальну програму, можна б проявити ту згоду чим небудь реальним. Праця по радикальній програмі не мусить бути монополією якого небудь кружка! Вона витіка з розуміня певних потреб громадских, і в путніх сторонах, напр. в Англіі, ми бачимо радикалів торійских, вігских, незалежних, — соціалістів христіянских, віль-нодумних і т. д. і т. д. Чому б і в нас не мало бути того ж самого?! Чому ми мусимо зостатись при таких дурницях, як, мовляв: "ти радикал, то й знай свій „Народ", а я украінофіл, то й знаю тілько „Правду" з єі австропольскою Побєдоносцевщиною, хоч я й знаходжу, що „народолюбиві ідеі радикальноі групи такі, що до них буде прихильний усякий народолюбець", як каже д. Вартовий.

А вже докір д. Вартового украінским радикалам, що вони „пишуть для украінского народу московскі книжки", зовсім фантастичний. Вже правдивіще було б докорити певних радикалів тим, що вони зовсім ніяких книжок не пишуть. Дійсно, ми не знаємо ніяких московских книжок, зложених для украінского народу украінскими радикалами. Противно тому, ми знаємо книжки украінскі: Про козаків та Татар, віденьскі та женевскі соціалістичні брошури, Про Швейцарію, Про баптистів і др. В д. Вартового видимо дуже вже розійшлась рука на радикалів!..

З поводу радикалів д. Вартовий зачіна справу, котра близько торкаєся всякоі інтелігентноі людини на Украіні. Він каже: „Кожний хто принесе хоч крихту обмоскаленя у наш нарід (чи словом з уст, чи книжкою) — робить єму шкоду, бо відбиває єго від національного грунту" і т. д. Ми раді б помилитись, але нам видиться, що слова сі треба розуміти так, що всякий, хто дасть Украінцеві московску і в загалі де украінску книжку, той робить єму шкоду.

Ми вже мали пригоду говорити про подібну думку, з поводу проповіді „своєі науки" в книжці д. Чайченка про Квітку, і показували, скілько лицемірства в такому націоналізму наших народовців, котрі самі ж йіздять учитись на лікарів, юрістів і т. д. по чужих вищих школах. Правда одна для мужика й для пана, і ставши логічно на таку точку, перестанемо читати і московскі книги Потебні й Житецкого про украінску мову, московскі й польскі книги Антоновича і Яблоновского про украінску історію, перестаньмо йіздити в Відень учитись у Німців медицини, бо бували ж пригоди, коли напр. який Січовик віденьский осідав у Відні, або в якому Тиролі і німеччився і т. д. і т. д. Скажуть, що я довів думку до такого кінця, де вона мусить бути абсурдна. Так вона й у початку своєму абсурд!

Не кажучи вже, що люде живуть не одною національностю з єі мовою (инакше напр. французи мусіли б увесь вік плакати, що вони тепер не говорять по гальскому, хоч дійсно вони прийняли не мало лиха, поки нороманились), а станемо на просту точку щоденного житя. Візьмім напр. ідеального украінолюбця і народолюбця де небудь у полтавскому селі, такого, що сам не тілько ширить між народом, а і пише украінскі книжки. Поряд з ним живе письменнний мужик, котрий схоче напр. навчитись з книжки, як ліпше вправляти бжоли, або ліс, рілю і т. д. і просить у мене об тім книжки. Украінскоі книжки такоі нема, а московска (а в Галичині польска) єсть, — так народолюбець єму не дасть єі, такоі книжки, що б він не помосковився, або не сполячився?? Деж тут буде народолюбство? Колись, у 60-ті роки й мені траплялось бачити таких украінофілів, котрі казали, що ніхто не смів давати нашому народові инших книг, окрім украінских і мусить заждати з усякою просвітою народу, аж поки патріоти украінскі не напишуть усяких украінских книг. Потім таких украінофілів щось не стало видно, і вся справа звелась на те, що єдиний спосіб запобігти лиху — се писати як найбільше книг по украінскому, але де конче потреба єсть, то послугуватись і книгами на чужих мовах, як се робиться скрізь на світі, а про шкодливі боки денаціоналізаціі (погорду до своіх і т. и.) говорити при таких нагодах свою думку народові. Тепер така допотопна виключність вилазить у такого народолюбця в печатному слові. Ні, ми воліли б помилитись у розумінню слів д. Вартового! Так можна подумати тим паче, що в своій програмі під конець листів д. Вартовий згоджуєся, що б на Украіні в школах народніх учили і „державноі мови!"

Після того, як „розніс" д. Вартовий дві попередні украінскі групи, можна було сподіватись, що він покаже нам, що робила й робить третя група, котру він зве „правдиво національна та правдиво народолюбна". Тілько ж він сего не зробив, а скінчив на тому, що раз сказав, що имена тих правдивих украінских патріотів „усяке тепер знав і не треба іх тут наіменовати", а вдруге таки назвав два имени: „Кониського та Левіцкого, як найкращих репрезентантів нашого національного руху".

Що на таке сказати?! Д. Левіцкий, як ми сказали, написав кілька добрих повістей, а перед тим і після того кілька слабих, з туманною тенденцією і лихим водевільним заходом. Від него можна сподіватись, що, покинувши тенденційність і звернувшись до сучасноі порядноі літературноі манери, він упять дасть нам кілька добрих повістей. А про Кониського і того не скажеш. Таланту беллетристичного не дав єму бог, образованя не дала ему чи доля, чи сам він „не восхотЪ разумЪти" сучасних громадских справ. Що ж він може репрезентувати?

Поклоняючись таким репрезентантам, діло трохи рисковане, обявляти всю російску літературу „шматом гнилоі ковбаси", як се рішучо каже д. Вартовий!

Про четверту групу „новоерців", д. Вартовий не спомина, — про ту, що видумала „угоду" з польскими магнатами-клерікалами, що поставила украінский рух під берло галицких епископів-ультрамонтан, поновила Духинщину й почала навіть єі популярізувати, що повертала надіі Украінців на польских панів навіть в соціальних справах („Правда" про "разверетаніе" лісів і насописк на правім боці Дніпра), вторила польско-панским газетам в справі еміграціі селян-Русинів із Галичини й Буковини, і т. д. Ми знаємо, що актівних членів ся група богато не мала, хоч вона й виголошувала в „Правді" про свою силу, та все таки один час вона напустила туману по украінских кружках досить широко. Тепер фіаско новоі ери в Галичині прибило ту групу, але вона ще не вимерла і ще шкодить, хапаючись за теорію „неутралітету"' Украінців у галицких справах, і ще шкодитиме, вигадавши щось друге. Не вже д. Вартовий не чув про сю групу? Єму ж тим більше треба було відділити єго люблених націоналів-народолюбців від сих новоерців, бо сі „часто-густо" сиплять у своєму органі словами „національно-народній".

Пропустивши четверту групу і не давши огляду роботи третьоі, д. Вартовий дає свою програму від імені сеі третьоі групи. Ся програма неожиданно смирна проти широких замірів і докорів д. Вартового, смирна і в своіх оснівних точках проти теперішнього стану Украіни в Росіі, а також і по своєму погляду на украінофілів і радикалів, до котрих зараз перед тим д. Вартовий показувався так немилостивим.

Свою програму д. Вартовий почина з того, що „зрікався усяких заходів коло політичноі самостайности украінскоі". Прочитавши таке, я не міґ не спитати себе: за віщо ж д. Вартовий так сердиться на мене за мою полеміку проти украінского сепаратизму? І тепер мушу сказати два слова про сю точку, це так рrо dоmо mеа, як для поясніня справи.

Д. Вартовий навіть просто недобросовістно поступив, коли написав (у 11 нрі „Буковини") таке: „д. Драгоманов нападав на справжній, правдивий украінский націоналізм, звучи єго „сепаратизмом". Я виступав проти певного націоналізму, признаючи національности (див. про те обширно в Чудацких Думках), але ніколи не змішував того націоналізму з сепаратизмом, знаючи, що націоналізм бува й централізаційний, заборчий напр. у Москалів, Поляків, Німців, Французів і т. д. (Інтересно напр. як виступа проти „націоналізму" д. Волод. Соловьов, котрий був навіть членом петербургского Славянскаго Благотворительнаго Общества — див. его „Національный вопросъ въ Россіи"). Під сепаратизмом я розумів, — відповідно до того, як се вживався в усіх літературах, — стремлінє до державноі окремности, котре може проявлятись і без усякоі етнографічно-національноі барви, напр. як було в часи повстаня південних Штатів Північно-Американскоі Спілки, коли власне і пішло в моду слово сепаратизм і коли діло йшло об тім, що б властиво в одній національности зробити дві держави.

От і я, коли „нападав" на украінский сепаратизм, то тілько на розмови про те, що б виділити російску Украіну в осібну від Росіі державу. Тілько ж я власне навіть і на сей сепаратизм ніколи не „нападав" прінціпіально, бо не можу мати проти него нічого з боку прінціпіального. В прінціпі не тілько всяка нація, чи племя, має право на осібну державу, але навіть всяке село. Єсть же й доси посеред Італіі республіка С. Маріно і певно люде в ній мають своі раціі зоставатись осібною державою. Схотіли дві части Аппенцелю поділитись на осібні півкантони, і живуть собі так і т. д. і т. д., — то чому б не то Украіні, а навіть Миргородові і Сорочинцям не бути осібними державами, аби вони схотіли того і мали силу поставити на своєму?!

Коли я виступав проти розмов про украінский сепаратизм, то власне вказуючи, що се пусті розмови, котрі не мають під собою ніякого грунту. Я й говорив про се навіть не зо взгляду на російску Украіну, де люде прекрасно знають ціну сему сепаратизму, а взглядно до Галичини, де люде в загалі мало знають російско-украінскі справи, де я в часи написаня своіх статей у „Правді" 1873 р. здибувався з людьми, котрі рівняли до Украіни мірку напр. корони св. Степана Угорского (Маgyаr Оrszаg) і де ще недавно „ДЪло" говорило про Кіевске королівство, „Правда" про „цілу австрофільску партію" в російскій Украіні, де навіть в соймових бесідах д. Січинскиіі і др. говорили про можливість Ukrаіnаm соnvеrtеre політично до Австріі, як релігійно до Риму.

Як украінский публіціст, я не міг зоставити без уваги такі розмови, тиві паче, що вони зводили певних Галичан на фальшиву дорогу. Але я завше був і єсмь прихильником політичноі автономіі Украінців в формі автономіі земскоі: громад, повітів і краін, в котрій, як я затягався показувати десяток разів, найліпше може виявитись і автономія національна. І тепер я ніяк не можу згодитись на раду д. Вартового „зректись усяких заходів коло політичноі самостайности украінскоі", не згоджуюсь між инчим і через те, що без політичноі самостайности, чи автономіі, не може бути і автономіі національноі. Коли б не увесь смисл термінологіі д. Вартового, то я б у словах єго побачив би просто laрsus сalamі, випадкову підставу слова політичноі, замісць державноі. Тепер же я мушу вбачати в словах д. Вартового ознаку темноти думок про політичні справи і через те темноту і програми.

Огляд історіі і теперішньоі практики европейских народів показує, що автономія політична і національна можлива й без державноі відрубности. От через те і я, не бачучи грунту для державного сепаратизму украінского, бачу повну можливість політичноі і національноі автономіі украінскоі на грунті земскоі автономіі (sеlfgoverment), до котроі і в усій Росіі, в тім числі і в великоруских земствах, висказувалась стільки раз явна сімпатія і котра рано чи пізно мусить перейти в жите і в Росіі. В „Вільній Спілці" і в „Чудацких Думках" я говорив про се докладно, і тепер не маю раціі повторятись.

Д. Вартовий сам кружиться навколо думок, подібних нашим, та тілько якось не може договоритись до чогось ясного, навіть і тоді, коли він зовсім близько підходить до суті діла.

Так він напр. резонно радить Украінцям увійти в спілку з людьми тепер недержавних націй Росіі. Думку сю ми не раз висказували за 20 років і навіть пробували реалізувати єі напр. виданєм брошури на мові білорускій, пробою зблизитись з Литвинами, про котру хоч брехливі звістки подали й „Московскія ВЪдомости" і т. д. До такоі спілки може прислужитись загранична пресса, — тепер між инчим і в Америці, де дуже близько одні до одних зійшлись напр. Русини, Поляки і Литвини, з котрих кожда нація має навіть і печатні органи, — але, звісно, треба б, що б ся загранична пресса була підперта голосами із Росіі, а далі працею в самій Росіі. Ми звертаємо увагу на се одномишленників д. Вартового хоч би й з поводу виставки в Чікаго.

Тілько ж і другі недержавні національности в Росіі, виключаючи хиба привислянских Поляків, стоять так, що і в них сепаратизм державний також мало має надій вигоріти, як і на Украіні, так що і йім треба прийняти програму політичноі земскоі автономіі замісць сепаратизму. До того така автономія навряд вигорить у Росіі без підпори самих Великорусів. Я мав пригоду говорити про се не раз, і вважаю за дуже щасливий випадок, що у Великорусів, при всіх централістичних звичаях, котрі виробила в них історія, — як у многих друґих народів Европи, склавших великі держави, — все таки єсть великі сімпатіі до адміністратівноі децентралізаціі і земскоі автономіі. Яка тому причина, чи дуже вже велика ширина Росіі, чи явна дурость російскоі бюрократіі, але по правді треба сказати, що в великорускій громаді далеко більше прихильности до децентралізаціі, ніж напр. у французкій.

Украінці могли би добре використувати сю прихильність, коли б узялись за діло зручніще і між инчим коли б більше налягали на земску, ніж на національну автономію, і менше тикали в очі Великорусам йіх національним централізмом, мов би то прирожденним Великорусам. Д. Вартовий зовсім не спинявся на практичних, власне земских, справах автономізму, а за те, хоч сам каже про потребу спільности з ліберальними Великоросами, поспішаєся кинути йім докір централізму з поводу якоісь фрази „НедЪли".

Не лишнім буде нагадати, що редактор „НедЪли" ніякий Великорус, а син попа з кієвскоі губерніі і колись був досить близький до Костомарова і т. и. і ще в 70-ті роки і пізніше печатав украінофільскі статі. Головне ж „НедЪля" ніяк не може вважатись за властиво „ліберальний" орган. Вона хоче бути органом "народническим". Колись вона проповідувала "деревню" — село, потім печатала безполітичне „народничество" д. Юзова (в жилах котрого нема й каплі великорускоі крові) і т. и., але завше відхрещувалась від лібералізму.

В російскій печаті єсть органи, котрі більше мають права на имя ліберальних, і по правді кажучи, Украінці всего менше мають права жалітись на йіх неприхильність. Ми не приводимо фактів, сподіваючись, що по крайній мірі в Росіі, та й у Галичині чимало йіх звісно тим, хто слідів за російскими місячниками, і що всякий навіть народовець у Галичині читав недавно в „Зорі" хоч би й про те, що одна великоруска народницка фірма прийма на себе видавництво і ширенє і украінских книжок, що недавно в Галичині було напечатано об тім, що образ Шевченка виставлено в московскому історичному музею, як образ всеросійскоі знаменитости і т д. Перед такими фактами ніяк не можна признати тактовним те, що деякі наші патріоти трохи не всю свою працю зводять на те, що підхоплюють яке небудь слівце, або навіть промовчуванє в російскій печаті, що б зараз же возвістити urbi еt оrbi, які Великоруси неприхильні до Украінців (Недавно "Правда" вшпигнула „журнал Стасюлевича і Пипіна" за те, що він ні словом не згадав про голод в Кієвщині і на Поділю, — коли ВЪстникъ Европы зовсім і не думав оглядати голоду по всім губерніям Росіі, а мав дати тілько загальну картину і коли тут винні (коли вже хто винен) самі Кіяне й Подоляне, що не подали в столичну печать таких дописів, які зробили за своі краі гр. Бобринский, Л. Толстой, Корнилов і т. и. І сей докір зроблено в тому самому числі, де напечатано ювилейний панегірик одному сотруднику, про котрого говориться між инчим, що не було „ні одного поступового видавництва, в Росіі, котрого б ювилят не запомогав своіми многоцінними працями про безталанну неньку-Украіну" і т. д.! Ну, хиба се не дитинство?! Тим часом ліберальні виданя в Росіі так наівно вірують в дружбу до себе украінских і галицких націоналістів і в йіх лібералізм, що напр. той же „ВЪстникъ Европы" напечатав у себе допись в похвалу галицких народовців і між ними навіть єпископа ІІелеша!).

Поряд з такою безтактовностю украінских націоналів барви д. Вартового стоіть те, що вони не показують ні недержавним націям, ні Великорусам реальних точок для спільности, то б то свого власне політичного, державно-адміністратівного ідеалу. Через сю точку д. Вартовий перескочив так мов би то єі і не було на світі.

Може хто скаже, що при теперішньому стані Росіі була б даремним, утопічним навіть і думати про такі речі. Але подібне можна сказати і про все друге, про що говорить д. Вартовий : про економічний добробит, національну просвіту і т. й. Хто і коли тим усім займеся при теперішньому стані Росіі, коли уряд тим займатися не хоче, або не вміє, а громадянам не дає?! Без ідеалу, без віри в будучність ніяка праця не можлива!

Ми цілком розуміємо, що тепер у Росіі у многих може розвитись наикрайніщий пессімізм. Але ж думаємо, що власне історичні досліди й порівнаня можуть побороти той пессімізм, з котрим жити актівно не можна. На лихо, в Росіі знатє історіі, а надто новіщих часів, далеко не цвіте, а окрім того навіть у школах Росіяне навчаються якось виділяти Росію від усего світа. Тим часом і тепер Росія пережила тілько пору, котрій подібні переживали і другі народи Европи і з котрих вони вийшли, між инчим дякуючи ідеалізму своєі інтелігенціі, иноді навіть оптімістичному. Не раз бувало в історіі Европи, що найгірші часи апатіі громадскоі, реакціі були власне перед часами акціі, поступу: А и денегъ нЪту — передъ деньгами! як говориться в великорускій пісні. Не так давно сама Росія пережила сумну добу часів Николая І, а надто після 1848 р. Доба та безспорно була гірша, більше безнадійна, ніж теперішня, бо тоді Росія була більше відрізана від Европи, ніж тепер, тай у самій Европі панувала реакція, а найблизчі до Росіі уряди Пруский і Австрійский були не дуже ліпші від російского. І все таки після севастопольскоі війни наступила на кілька часу в Росіі доба поступу, в котру щось було зроблено, дякуючи тому, що в попередню добу інтелігенція хоч де що собі вияснила з політичного ідеалу: волю крепаків, печаті, земство, публичні суди і т. и.

Тепер реакція багато зламала із того, але де що зосталось. Теперішньоі печаті і університетскоі науки в Росіі не можна і з далека рівняти до николаєвских. Тепер і з гидкого „Нового Времени", людина, в тім числі і робітник, а иноді і селянин, котрий загляне в трактир, або везе пошту, може довідатись про те, що дієся на вільніщому світі. Число людей з гімназічною і вищою освітою безмірно збільшилось. Ми ніяк не можемо собі уявити, що б із тих людей ті, хто має які ідеали, в тім числі й автономно-украінскі, не могли зовсім йіх пропагувати хоч би між своіми приятелями, родичами, сусідами, навіть між мужиками. Особисто я напр. ніколи „не ходив у народ", бо моя робота вдержувала мене в великому місці, в кабінеті. В селі бував я рідко, як гість і, звісно, панич або пан. Але в мене були добрі знаємі і серед мужиків, колишніх наших крепаків, котрі знали, що я лихого не роблю (учиться, а потім учителює, мовляв) і готовий послужити йім, чим умію: лист прочитати, відповідь написати, „бумагу" до уряду, сказати слівце чиновникові, попові, навіть хініну дати проти трясці і т. и. Сусіди-мужики охоче розмовляли зі мною, і мені траплялось говорити йім і про державні справи і виясняти йім і що таке констітуція (хоч і без сего слова) і що було доброго в нашій козаччині, котру все таки наші селяне, а надто на лівім боці Дніпра і в Новоросіі памятають, і чому ліпше б було, як би всякі книжки писались по нашому, украінскому, і чому я пишу новобранцеві, або заробітчанину на лист, писаний московско-писарским штилем, відповідь від батька, матері, брата его — по нашому, по украінскому, і т. д. І ніхто на мене з мужиків не доніс. Не кажу про родичів і сусід з більше освічених, з котрими лекше розмовитись про всякі громадскі справи, в тім числі й політичні.

Не можливо, що 6 десятки, сотні, тисячі освічених людей не могли зробити свого в напрямку пропаганди здорових політичних думок, а надто при праці систематичній, при певній організаціі, котра завше починаєся з малого і котроі зріст залежить стілько ж від свідомости і енергіі членів, скілько і від обставин. А в кінці всего переміни в громадах і державах залежать найбільше від переміни громадских думок. Ми певнісінькі, по тому що робилось у Европі і в самій Росіі, що коли тілько значна частина громадан у Росіі хоч так ясно поставить перед собою думку про державну вільність, як колись поставила про волю крепаків, то переміна державних порядків у Росіі наступить чи тим, чи другим способом, чи під нагнітом з низу, чи з гори, чи після війни, чи після голодів, чи під страхом банкроцтва, бунтів і т. и. Оглядаючи історію Росіі в 50 — 80 рр. треба по правді сказати, що і в часи „реформ" 1859—1866 і в часи „вЪяній" 1880-81 рр. державна воля не наступила в ній не тілько через те, що се справа трудна, а й через те, що не були вияснені в самих передових людей єі форми; що напр. тоді, як Поляки рвались до сепаратизму, великорускі і украінскі демократи навіть боялись „констітуціі", як „справи панскоі і буржуазноі", і що в усіх навіть поступових людей було „шатаніе умовъ", говорючи словами ген. Гурка, котрий, звісно, не те думав сказати, що ми.

З сего „шатанія умовъ" треба перш усего вийти, і між инчим украінским автономістам треба собі ясно поставити близчі і дальші ідеали і форми політичні, — державно-адміністратівні, — для украінскоі автономіі, і притягти до них своіх земляків показом реальних вигод від неі (адміністратівних, фінансових, просвітних і т. д.) а далі шукати собі спільників і по чужим сторонам. Інакше справа автономіі Украінців не може посуватись на перед і навіть не вигорить і в часи, для неі придатніщі, коли автономісти украінскі опиняться без ясноі і реальноі програми.

От тим то й жалко, що Украінці навіть у заграничній печаті, коли беруться говорити про украінску національність і єі автономію, то обходять політичний бік справи, — власне найважніщий для сеі точки, — тоді як ріжні блягери граються словами про Кієвске королівство, австрофільске украінство і т. и.

Майже так само пройшов, не зачепивши суті діла, д. Вартовий і коло справ соціально-економічних. В сих справах він убачив тілько спор про коллектівізм, чи індівідуалізм, і позаяк, по єго думці, ще ніхто не сказав в сих справах остатнього слова (так мов би то про що небудь на світі сказано буде остатнє слово, окрім того ангела, котрий, кажуть, програє в трубу при кінці світа!), то він і радить махнути рукою на сі справи. Д. Вартовому видимо незнана література соціальноі справи навіть російска, хоч по тому, як він навча нас про істнованє других літератур, далеко багатших, можна було б ждати, що він прочитує цілі бібліотеки европейскі. Навіть по газетам і журналам російским можна бачити, що тепер, окрім рішучих коммуністів, єсть десятки соціалістичних партій і що самі коммуністи, після того, як партіі йіх стали з літературних політичними, на сей час менше займаються теоріями про індівідуалізм чи коммунізм, а висувають на перед практичні справи: реформа податків, числа годин праці, убезпеченя робітників від каліцтва, болісти, старости, безробітя, реформи аграрні і т. д. і т. Недавно французкі соціалісти видали програму агітаціі серед селян, і там зовсім не ставлять коммунізму, а тілько певну солідарність громад в справах громадских земель, бо тепер ще праця хліборобска не дійшла до такого ступня коллектівности, як праця заводска та фабрична. Не ставлять коммунізму і соціалісти ірландскі, а вдовольняються поки що переходом землі до хліборобів, хоч би і на власність індівідуальну і відкладаючи коллектівізм на той час, коли єго виможе зріст економічного житя. В Росіі ще й без коммунізму стоять наглячі справи, котрі требують по своєму радикального заходу: зріст безземельних селян, страшенно неправедна сістема податків, зовсім непосильний державний буджет, повна безправність і необезпеченість робітників і т. д. і т. д. Майже всі сі справи вияснені старанними працями учених, публіцістів, земскими статистиками, котрі напр. вже років 20 назад предрекли голоди, що тепер давлять Росію, в тім числі й нашу „благодатню" Украіну. Діло поратуваня Росіі від голоду, як і від других соціяльно-економічних лих і неправд тепер стоіть в явному звязку з політичного справою, бо царско-чиновницкий уряд і не хоче і не вміє полагодити лиха. Об сім треба говорити, коли не кричати на всіх базарах, а нам украінскі „народолюбці" радять ждати, поки хтось скаже остатнє слово в справі індівідуалізму і коммунізму! Є від чого посумовати власне Украінцеві!

І при такій малій розвазі над економічним житєм, д. Вартовий далі говорить, що націонали народолюбці мусять поставити „насамперед народній добробут (економичний), котрий, по єго словам, попереду стоіть і в радикалів*). [*) Не буду говорити за всіх радикалів, але позаяк се вже не перший д. Вартовий говорить таке, то я мушу по крайній мірі за себе сказати, що, вважаючи людский організм за річ дуже складну і будучи єретиком проти всіх ортодоксій, в тім числі й соціалістичноі (або ліпше німецкоі соціал-демократичноі) я ніяких громадских інтересів, ні культурних, ні політичних, ні економічних, не становлю на перед, а всі нарівні — всі вкупі!]Добробут той д. Вартовий хоче підняти „в межах від россійського уряду дозволених"—сільско-господарчими школами (не каже: приватними, чи урядовими або земскими?), позичковими касами, крамницями для доброго й дешевого продажу потрібних селянинові продуктів. Чи треба говорити, що ся програма смирніща для наших часів, ніж оффіціальна програма кн. Н. Репніна для 1819 р.? Далі що сказати про крамниці і т. и. коли вже й украінска „житниця Росіі" не має чим заплатити податки, а навіть і що йісти? Недавно доказано було цифрами, що гроші, котрі ще хлібороби мають у Росіі за хліб, як він де уродить, дістають вони лишень через те, що сами не дойідають того, що потрібно людині і що йідять люде в найгірше впорядкованих державах Европи, окрім Галичини!

Далі в справах просвітних (властиво національних) д. Вартовий говорить про вільність „самостійности вкраінськоі літератури", при чому досить незручно добавля, „що б украінській мові вернено всі єі права". Незручно, бо в старих школах наших народня украінска мова вживалась дуже мало по при церковній і навіть польскій, котрою читали багато лекцій ще в XVIII ст. навіть в Харьківскому коллегіуму, то б то там, де й кости польскоі не було. Через те між инчим і так легко було урядові ввести з кінця ХVIII ст. в наші школи, старі й нові (гімназіі і університети, котрих у нас не було, нехай і не зовсім через нашу вину, бо ми говорили про них ще в гадяцкому договорі 1658 р.). Ми мусимо требувати права для нашоі народноі мови, як і других політичних прав, не іменем історіі, котра часто буде проти нас, а іменем сучасного здорового розуму. Після свого, досить загального требуваня прав мови, д. Вартовий зводить розмову на саму церковну проповідь, народній суд (волостний, чи й мировий?) і народню школу, требуючи зрештою і законів на украінскій мові. При сему д. Вартовий признає потребу вчити в украінских народних школах і державноі мови. Як бачите, програма се ще більше смирна, ніж розвінчаного з „батьків" Костомарова. — цілком „простонародна", „для домашнього обиходу", і смирніща ніж та, яку ми викладали в статях „Література російска" і т. д. котрі так розгнівали д. Вартового через 20 років після того, як вони появились. І до сеі програми радить д. Вартовий іти, "впевняючи словом і ділом(?) россійску інтеллігенцію, що така реформа необходима річ, розвиваючи народну літературу та проводючи єі на село" (А город? —спита хто небудь, згадавши повищі листи д. Вартового).

Д. Вартовий говорить під конець, що єго партія національно- народолюбна" (з такою програмою), яко партія, що має на меті практичну діяльність (курсів автора!) а не самі теоретичні пориваня. — чи національного, чи соціяльного змісту (курсів наш!) єдино може мати силу й вагу в украінскій справі". Автор не пита себе, як теперішній уряд россійский подивиться й на таку програму? Для нас же ясно, що до констітуціі в Росіі уряд ніколи не позволить навіть украінскоі проповіді в церквах, ні мови в школах і на селі (Тепер иноді украінска проповідь допускаєся тілько в Холмщині при боротьбі проти споминів скасованоі уніі та римского католицтва, так що прихильникам украінскоі проповіді в православних краінах зостався хиба ширити на украінскій мові всякі єресі! Не знаємо, що на те скаже д. Вартовий ?)

Д. Вартовий, звісно, не проти „зміни сегочасного режиму в Росіі" і каже, що украінскі націонали-народолюбці мусять „сприяти усяким легальним заходам одмінити" той режим. Пречудне се „сприяти", а надто після докорів автора украінофілам і радикалам за боязкість. Нам воно нагадує, як одна украінска патріотична групка, вбачивши вже, що галицкі народовці самі почувають, що влізли в болото з новою ерою, поклала все таки не виходити з неутралітету, а зайняти вижидаюче становище перед вижидаючим становищем народовців перед урядом і польским колом". „І Гоголь такого не вигада!" — писав мені д. ІІавлик, діставши звістку про таку чудасію.

Ми мусимо зарані відбити один докір, котрий може хто нам зробити. Ми зовсім не думаємо вимогати від кого небудь з наших земляків у Росіі актівноі боротьби з теперішнім режимом політичним. Ми знаємо, що се праця не легка і рискована. Тілько ж з сего не виходить, що б наші земляки мусіли держати в тумані і своі голови. Се вже зовсім не достійно поважних людей. Треба раз на завше признати, що сурьозна праця для маси украінскоі не можлива, поки не буде в Росіі політичноі волі, а значить, що й украінский рух не може мати сурьозноі громадскоі ваги, поки не стане на політичний грунт. С'еst а ргеndrе, оn а lаіssеz, як кажуть французи: або взяти, або покинути! Се треба так і знати і не дурити ні себе ні других.

Зрештою сприяюча поза д. Вартового „перед усякими легальними заходами одмінити сегочасний режім у Росіі" — чиста фантазія. Тепер легальних заходів зовсім не може бути в Росіі, бо навіть колишнє, хоч невеличке право петіцій, яке мали земства, а надто дворянскі збори, котрі не так давно обертались до уряду з „ходатайствами" між инчим і про вольність печаті, про адміністратівні реформи, про скасуванє адміністратівноі висилки, про скликанє земского собору, — тепер новими законами, легально скасовано. Навіть що б упять піднятись на такі петіціі (а без того вже ніяк не буде в Росіі не то зміни режіму, але навіть Лоріс Меліковских „вЪяній") — земства і дворянскі збори в Росіі мусять, говорючи словами Наполеона III, „вийти з легальности, що б увійти в право!"

Та що тут довго розмовляти! Аже ж і те, що недавно якийсь украінский націонал видав переклад книги Кеннана, росхвалений навіть „ДЪломъ" — єсть нелегальність! Ба, навіть працювати для „Историчной Бібліотеки" д. Ол. Барвінского, для котроі перекладав цензурні монографіі Костомарова недавно померший черниговский земець Карачевский-Вовк (як довідуємось з єго некрологів) — нелегальність, бо та Бібліотека заборонена в Росіі і т. д, і т. д. І поряд з таким легалізмом, д. Вартовий радить російским Украінцям порозумітись з галицкими, буковинскими, угорскими, то б то з людьми, живучими в констітуційних державах, де земляки наші мають легальне право по економіі агітувати за націоналізацію фабрик і землі, а по національній політиці за украінскі університети й виділ усіх руско-украінских земель Австро-Угорщини в осібну державну краіну, аби тілько під берлом Габсбургів.

Дивна наівність!

Так то можна сказати, що національно-народолюбна гора д. Вартового родила мишеняточко! Те мишеняточко вийшло смирне з рештою не тілько перед російскими законами, а й перед другими украінскими групами, так суворо з початку засудженими. Д. Вартовий сподівався, що й украінофіли й радикали, як тілько перейдуть від слова до діла, то й пристануть до єго національно-народолюбноі групи.

Аби було до чого приставати!

Ми, як бачили читачі, не так по вояцкому настроєні до ріжних украінских напрямків, як д. Вартовий. А через те, сподіваємось, ніхто не здивуєся, коли ми, — не відрікаючись ні від одноі точки тоі програми, котру ми не раз викладали між инчим і в „Народі", — в той же час обернемось до ріжних украінских груп досить миролюбно.

З усего, сказаного вище, не трудно вивести ось яку мораль для украінскоі праці.

Праці тоі видно тепер не так то багато. Вона не сістематична, часом не свідома, не організована. Більше праці, більше думки, більше організаціі! Але й менше сектярства! Говорючи на християнский лад, можна сказати словами проповіді Івана Золотоуста на Паску: іди й постивший, і не постивший! — Христос прийма й тоґо, хто прийшов зарані, й того, що прийшов у ХII-ту годину!

Один працює для науки про Украіну тілько по московскому (або по польcкому), — будьмо ему вдячні і ті, що пишемо по украінскому. Один вірує в украінску літературу тілько простонародню, „для домашнього обиходу", — нехай виробля єі, а хто вірує в ширшу, нехай собі працює, по своєму, не кидаючи анахтеми на невірующих, але працюющих, по своєму, все ж таки для украінскоі літератури. Одна бере собі за виходні точки думки і інтереси всесвітні, другий національно-украінскі, — впять не будемо анахтемувати одні других, а поглянемо, які власне думки й інтереси хто хоче боронити.

В однім тілько мира між нами не може бути: в справі поступу, чи реакціі, в справі кастових, чи всенародних інтересів, бо се справи оснівні, з за котрих вже тисячі років іде між людьми боротьба невсипуща, без котроі житє людей перестало би бути людским. Сеі боротьби не можна замазати ніякими розмовами про національну солідарність, а надто в нашій націі, котра власне нація плебейска. А що одні з нас будуть поступовцями поміркованими, а другі радикальніщими, одні демократами індівідуальними, а другі соціальними, — те ми можемо одні в других потерпіти, а надто при теперішньому стані нашоі краіни, котру і в Росіі, і в Австро Венгріі давить дуже вже застаріла сістема реакціі і кастівности.

Під кінець теперішній стан нашоі печаті. Примушує сказати ще про одну річ, про котру при инших обставинах не варто було б і згадувати: се про крутійство, котре завелось в наших кружках і нашій печаті. На шастє, крутіів не так то багато в російскій Украіні, по крайній мірі менше, ніж в австрійскій. Там більше хибують люде темнотою, незнанєм обставин. Тілько ж усе таки те крутійство завелось і там і в часи „новоі ери" було розвинуло досить своє павутинє, так що по за ним не було видно зовсім чесного й поступового в украінолюбских кружках. Тут була головна причина, чому й полеміка між ріжними нашими напрямками стала гострішою, ніж би слід було. Тепер почало трохи розвиднюватись і з сего боку, але крутійский Картаген мусить бути рішуче зруйнований однаково як радикалами, так і націоналами украінскими! Для націоналів се навіть більше важно.

30 Марця 1893.

Софія.

 

ДОДАТКОВІ ЛИСТИ

 

Передне слівце автора.

Печатанє „Листів на Наддніпрянску Украіну" могло початись лишень через кілько часу після того, як вони були написані. Поки що я напечатав у „Буковині" лист, спеціально посвячений незгодам моім з д. Вартовим у справі чисто літературній (Складаю подяку ш. редакціі за гостеприімство!). Тим часом стались нові пригоди: деякі земляки наші схотіли, що б наші „Листи" були напечатані і окремою книжкою, а д. Вартовий помістив у „Буковині" нові листи, досить відмінного проти перших характеру.

Ми завважали потрібним перепечатати в окреме виданє наших листів і лист у „Буковину", додавши до него, для докладнішого обговору справи про широту украінскоі літератури, загальний огляд сеі справи, котрий печатаємо і в „Народі". Окрім того ми мусіли написати осібний лист з поводу нових листів д. Вартового. Через се все виклад наших думок трохи розбиваєся і в него увійшли деякі, хоч невеличкі, повторіння. Тілько ж се річ незбіжна при наших обставинах праці, далеких від академічного порядку.

Ми позволяємо собі думати,,що в усякім разі той виклад, в купі з „Чудацкими Думками", дає певну цільну сістему думок про украінску національну справу, — громадску і літературну. Ті думки можуть бути і невірні, та сподіваємось, що сістематичний виклад йіх може мати вартість тим, що поведе до систематичного ж перегляду справи, важноі як для Украінців, так і для йіх сусід. Автор не має претензій на инше.

 

І.

В справі розвитку украінскоі літератури.

Відповідь д. Вартовому (Передрук з „Буковини")

В ч. 6. „Буковини" д. Вартовий розбирав моі колишні статі в Правді 1873—75 р. „Література російска, великоруска, украінска і галицка". Я власне можу зовсім обєктивно дивитись на ті статі, писані давно, погляди котрих я далеко не всі поділяю, про що мав навіть пригоду сказати і печатно. Та все таки я маю дещо замітити моєму рецензенту і навіть, думаю, таке, котре зачіпає річ, однаково інтересну нам обом, і може прислужитись до виясненя справи, при яких умовах може розвиватись жива украінска література.

Д. Вартовий приписує мені таке, чого я не говорив, а по крайній мірі не думав говорити, — то б то, що я вважаю мову украінску не за самостоячу перед великорускою або російскою, що я так же ставлю мову н. пр. Квітки до мови Цушкина, як і мову поеми Некрасова „Морозъ красний носъ" і т. п. Я виводив свій поділ літератур у Росіі на три: російску (спільну освіченим Великорусам і Украінцям), великоруску і украінску, більше зо змісту йіх, ніж з мови. І в свій час, коли в Галичині не мали ніякого понятя про реальний стан письменного житя в Росіі, коли н. пр. галицка молодіж не хотіла читати навіть Костомарова або Гоголя, вважаючи йіх за „московских" писателів, не без хісна було показати, що на ділі літературні інтереси Украінців не так то вже різко діляться від російскоі літератури і що ся література служить на Украіні не для одного тілько „помосковліня", що в писаному по російскому (мовою, звісно, близькою до народноі великорускоі) можна знайти украінский зміст, а також речі і думки не спеціально московскі, а европейско-російсікі, спільні освіченим Великорусам, як і Украінцям. Параллельно тому в Росіі, навіть в елементарних книжках і школах навязували Украінцям специяльно-великорускі простонародні поезіі і пісні, як „общерускі".

Я вважав потрібним виступити проти такого стану річей, і можу сміло похвалитись, що виступ той не зістав ся без хісна для громади. Звісно, в Росіі не вийшло з того нічого, бо там громадскі справи не залежать від громадскоі думки, так що там тілько одна і єсть справа, про котру варто горячитись, се справа політичноі волі. Але в Галичині думки подібні до моіх, піддержані купкою земляків, котрі помогли заосновати деякі бібліотеки з добором книг російских, причинились до того: 1) що молодіж більше познакомилась з російскою Украіною, а також 2) і з творами европейских писателів, переложених на російску мову, иноді раніще, ніж на німецку, і з житєм европейским, про котре говорять російскі місячники. А з того вийшов хосен для зросту поступово-демократичних думок серед Галичан, а через те получив ся міцніщий грунт і для національноі ідеі галицко-украінскоі.

Але помимо цілів утілітарних, я мав перш усего на цілі вияснити фактичний стан річей літературних в Росіі. Д. Вартовий кілька разів зве моі погляди противо - науковими. Він би мав на те повне право, як би зріст і громадска вартість літератури основувались тілько на грунті етнографічному, а ще спеціяльніще на лінгвістичному, а не на всій сумі історичних і культурних обставин, в котрих живуть народи. Тимчасом ми бачимо в історіі літератур такі н. пр. факти, що нація латинска етнографічно перестала жити, і навіть мова єі перестала бути етнографічною, — але зате вона жила в устах освіченого класу по всій західній Европі, в тім числі і серед Германців і Словян. З того витворилось таке н. пр. диво для етнографічного доктринерства, що твори латинця св. Августина читались як своі, рідні, по всій католицкій Европі, а з другого боку н. пр. такий Беда (Вedа Venеrаbilis). Морус, Бакон і на латинскій мові зіставались Англичанами, Длугош Поляком, Грот (Grооt) Голландцем і т. д. Навіть ще не давно, Лейбніц, пишучи по французкому; зіставав ся Німцем.

Д. Вартовий скаже, що се все прояви неприродні, а штучні, але хто єго зна, що на світі природне, а що штучне, а надто в людских справах!*) [*) В дальших своіх листах д. В. сам відступав від своєі виключноі лінгвістично-етнографічноі думки, бо залічує в украінску літературу і старі писаня дотатарскоі доби. Але-ж ті писаня (Нестор і др.) писані були мовою староболгарскою, а не украінскою. А до того вони дуже підпирають „общерускі" теоріі, бо переписувались не меньше в Новгороді і Суздальщині, ніж у Киівщині і навіть деякі тілько на півночи і збереглись. Се справа, з котрою треба бути дуже обережним!]Я старав ся в своій студіі замітити дійсний стан літературного житя в Росіі з Украіною, яке воно було перед моіми очами, але зовсім не видавав єго за віковічне, за нормальне з погляду якоі небудь національноі доктрини. І тепер не буду повторяти реальні покази правдивости мого поділу письменских плодів російско-украінскоі праці, наведені почасти і в статі д. Вартового, а перейду до того, що він сам каже про зріст украінского письменства з того часу, як писалась моя статя, зріст у тому напрямку, щоб виробити украінскі писаня не самого тільки простонародного характеру, а й вищого, такого, котрий доси Украінці бачили тілько на мові російско-великорускій.

Я навіть і в 1873 р. не відмовляв можливости і законности такого зросту. Перш усего я ставив питанє і про простонародну украінску літературу досить широко, так що були тоді голоси в російскій печаті, котрі знаходили мене все таки сепаратистом, як н. пр. „Кіевлянинъ", котрий докоряв мене тим, що я вважав потрібним перекласти для украінского простолюдина Гамлета Шекспіра, Орлеанску дівчину і В. Теля Шіллера і т. д. Вважаючи на підставі украінских народних пісень, псіхіку украінского мужика за досить розвиту а мову украінску за досить багату, я проєктував досить широку літературу, котра зразу могла-б мати велику публику і була-б живою, а не мертвим плодом кабінетних змагань зробити літературу, перш усего самостоячу від московскоі. Література та, по моій думці, мусіла-б піднима тись з низу в гору (се любимі слова моіх статей) і розширятись, в міру того, як піднимавсь би наш мужик, природна і безспорна публика для нашоі літератури в Росіі. Далі я згадував, попра російско-украінскому письменству галицке, котре вже і по самій речі і тепер має завдачі ширші від украінского і з часом мусить мати вплив на остатнє. Значить, я і у 1873 р. значно обмежував гегемонію російского письменства над украінским і в усякім разі не вважав теперішню гегемонію єго, (котра по моєму єсть результат усеі суми обставин культури на сході Европи, а зовсім не одноі російскоі поліціі, як думали і думають багато Галичан) за довічню. Всякий безсторонний мусить признати, що з 1873 р украінске письменство розширилось і дещо вколопнуло від гегемоніі російского письменства. Тілько-ж для самого інтересу украінского письменства треба розглянути точно те розширенє, і в сім заклику до розгляду і лежить головна ціль моєі теперішньоі замітки. Я думаю, що д. Вартовий перецінює те розширенє.

Возьмемо перш усего Украіну російску. Тут ми можемо побачити, що для украінскоі інтелігенціі, навіть украінофілів, писаня по російскому ще і тепер єсть натуральне, рідне діло. Н. пр. ні один з украінских учених, котрі недавно вибрані почесними членами галицких народовских товариств, не написав по украінскому ні одноі своєі праці. Одна тілько серіозна наукова праця, напечатана в остатні часи російским Украінцем в Галичині (Про стан сімйі в Украіні XVI —XVII ст.) літератури науковоі украінскоі не може робити, значить, можна сказати, що і доси науковоі прози, котра тепер творить скрізь основу літератури, в російскій Украіні нема. Проба такоі прози була зроблена на російско-украінскій мові тілько в женевских виданях, і я маю щось сказати в сій справі.

Почну з того, що скажу, що женевскі виданя були початі зовсім не з моєі індівідуальноі ініціятіви, а цілими кружками дуже горячих Украінців, навіть націоналістів, і до того далеко не зеленими молодиками, а людьми досить стиглими й досить ученими. І що-ж? Як тілько прийшло до рахунку праць для перших книг „Громади", зараз же почулись голоси, щоб допустити писаня не тілько на украінскій мові, а й на російскій. З огляду на хвилеві інтереси виданє се було найліпше. Але-ж я поставив справу на грунт прінціпіяльний, між иншим, щоб спробувати силу щирости і енергіі украінских прихильників „Громади", і настояв на тому, щоб „Громада" печаталась уся по украінскому.Послідком було те, що 10 з 12-ти головних сотрудників „Громади" не написали в неі ні одного слова, і навіть замітки против мого „космополітизму" були мені прислані одним украінофілом — по московскому! З двох десятків людей, котрі обіцяли працювати для „Громади", між котрими деякі кричали, що треба „пімститись" урядові за заборону украінского письменства в Росіі, зісталось при „Громаді" тілько 4, з котрих 2 зразу імпровізували себе на украінских писателів. Д. Вартовий матиме повнісіньке право називати мову женевско-украінских видань „варварскою". Инакше не могло бути, бо нам зразу прийшлось, та ще на чужині, заговорити по украінскому про сотні річей з світу науки, політики, культури, про котрі по украінскому не говорив ніхто ні в Росіі, ні навіть в Галичині, де були університетскі катедри з „руским" викладом.*). [*) Що скаже д. Вартовий про мову д. Рильского в І. кн. Записок тов. ім. Шевченка?]

По правді треба сказати, що ми потратили страшенну працю майже за дурно: нас не читали навіть найближчі товариші. За ввесь час женевских видань я получав від найгорячіщих украінолюбців раду писати по украінскому тілько про спеціяльно-краєві справи (домашній обиходъ)! а все загальне писати по російскому. Про своі праці я говорити не буду, а н. пр. про роботи Подолінского скажу, що вони по всему були безмірно вище всяких „Вперед-ів" і Набат-ів" — і що-ж? Навіть украінолюбці читали ті „московскі" виданя, а Подолінского ні! Для них просто було тяжко прочитати цілу книжку та ще і прозаічну, по украінскому. Ще тяжче, звісно, було йім писати по украінскому, і вони не печатали украінских праць ні в „Громаді", ні де инде, тоді як часто печатали російскі.

Так російско-украінске письменство зісталось і доси, як 30 років назад, при самій беллетристиці та поезіі, і украінска публика, як би зісталась без письменства російского, то була-б сліпа і глуха. „Ось де фактична причина, чому російске письменство, якою-б мовою воно не писалось, а все таки єсть тепер загально-руске письменство для Росіі, своє, рідне, і майже для всіх освічених Украінців, а украінске держить ся ними для вузчого кругу, для „домашняго обихода", як казав Ів. Аксаков і Костомаров.

Д. Вартовий вказує на те, що в усякім разі украінске письменство вийшло вже поза рамки письменства простонародного (про селян, коли не для них). Ми-ж думаємо, що досить буде сказати, що украінска беллетристика і поезія змагають ся вийти з тих рамок, а ще не вийшли, а надто не вийшли зі славою хоч з такою, яку вони можуть мати за свою „простонародність", котрою колись хвалив ся, і не без раціі, Куліш.

Д. Вартовий нагадує деякі поезіі Шевченка, як „Сон", „Неофіти" і т. п.. а далі деякі твори нових украінских беллетристів. Ніхто більш мене не цінить замірів Шевченка в тих творах (окрім хиба виходок проти німецкоі науки в „Посланні"), але-ж пора вже признати, що заміри Шевченкові остались далеко вище йіх виконаня. Тому причиною була літературна і всяка друга необразованність поета. Найбільшому, але освіченому прихильнику поета буває просто противно читати грубі пересади в „Сні", або мішанину Риму з Росією в „Неофітах", не кажучи вже про іх історичні помилки. У нас дехто любить рівнати Шевченка з Пушкиним і Лермонтовим і високо ставити Шевченка за ліберальність і демократизм єго думок. Тілько-ж в поезіі самих думок мало, а треба і добірноі форми. По формі-ж Шевченкові поеми відстали від Пушкинових і Лермонтових так, як відстоіть наскорна "поема малообразованоі хоч і талановитоі людини від пильноі праці чоловіка високообразованого. Ми знаємо біографіі трох поетів, бачимо йіх рукописі, і знаємо, що коли Пушкин і Лермонтов знали важніщі европейскі мови, пильно слідили за літературами европейскими, неусипно працювали над своіми творами, перероблюючи трохи не кожде слово, — в Шевченка не було того нічого.

Правда, тому винна доля Шевченка і ми мусимо признати єго незвичайну силу, котра все таки виявила себе, але-ж ніяк не можемо признати Шевченка за викінченого поета образованоі громади. Се був тілько матеріал великого поета! Через те Шевченко не може примусити образованих Украінців, навіть украінофілів, не признавати Пушкина і Лєрмонтова за рідних ім поетів. Підіть в сімйі украінскі і подивіть ся, чи можуть там батьки, навіть украінофіли, дати своім дітям літературне образованє на самому Шевченку без Пушкина і Лєрмонтова? І не судіть строго тих батьків, бо на світі єсть інтереси і окрім етнографічного патріотизму!

Се все ще з більшим правом треба буде сказати, коли перейдемо від Шевченка до тих новіщих беллетристів, котрих виставляв проти мене д. Вартовий: до Левіцкого, Кониського, Мирного, Чайченка. Д. Вартовий перечисляє йіх твори, котрих сюжети взяті не з простонародного житя. Нас дивує, чому в тому списку нема романа Свідніцкого „Люборадскі", бо се найліпше, що появилось по украінскій беллетристиці за остатні 10 років. Можна тричі пожалкувати, що безладє в украінских кружках (се ще лихо, котре багато шкодить зросту украінскоі літератури!) задержало вихід у світ сего романа на 20 років і не дало єму появитись тоді, коли в Росіі з таким інтересом читали „Очерки бурси" Помяловского, сего Колумба семинарщини для російскоі публики. Роман Свідніцкого дає украінскі варіяціі бурсацкоі Америки, а до того переважає „Очерки бурси" Помяловского широтою концепціі і картин з бурсацкого і попівского житя. Жалко і тепер, що роман той мало звісний у Росіі (чи єсть єго окреме від „Зорі" виданє?)*) [*) Люборадских видав осібною книжкою Др. Евг. Олесніцкий ще 1886 р. — Ред. „Народа".] а то він там міг би справді служити показом, що по украінскому добре виходить і роман не з простонароднього житя. Правда, житє описаних там бурсаків і попів ще не так віддалене від мужицкого, як н. пр. житє панів або ґородян університетского образованя, так що теза про широту украінскоі літератури ще такими працями недопевнена.

Подібне треба сказати і про повісти Мирного з житя дрібних чиновників і міщан, як н. пр. „Пяниця". Ми дуже шануємо сі повісти, хоч при тому думаємо, що великого інтересу в Росіі вони не можуть мати, бо в Росіі такі теми вже биті і перебиті після „Шинелі" Гоголя та повістей Достоєвского і навіть Буткова і др. ще з 40-их років.

Переходячи до творів д. Кониського, ми мусимо заявити просто своє задивованє. Д. Кониський має свою ціну як писатель російский, по крайній мірі як кореспондент деяких газет і автор деяких невеличких студій про краєві справи. Але репутація д. Кониського яко украінского беллетриста, се плід непорозуміня в галицко-украінских відносинах. Ся репутація зроблена була в Галичині, де важка схолястичність літературноі форми і мертвота змісту беллетристики могла вигідно відтіняти форму і зміст творів д. Кониського, а надто ще при сюжетах з житя Ґаличанам невідомого, котре Галичане могли вважати за правдиво змальоване. На самім же ділі д. Кониський не має ніякого беллетристичного таланту; в єго творах найліпше иноді анекдоти, цілком узяті з житя, і при тому власне простонародного, при чому обробка автора незручна і часто грубо тенденційна майже завше шкодить вражіню. Єго-ж романи з житя образованих класів, а надто людей вищого, університетского вихованя, можуть тілько підводити украінске письменство на глум перед людьми, знаючими те житя російско-украінске і навикшими до літературноі манери російских, як і французких і англійских писателів реально-соціяльного напрямку. Персонажі романів тих — мозаіка особистих фотографій і грубо тенденційних видумок автора, котрий до того не обзнакомлений навіть з формальною стороною житя тих кругів, котрі він описує: студенти в него не студенти, правобережці не правобережці, учителі не ті, хронологія громадских появ переплутана і т. д.

Значить, нам зістають ся тілько двоє з беллетристів д. Вартового: Левіцкий-Нечуй і Чайченко. Обоє вони люде з талантом, та той талант проявили вони безспорно тілько в творах з простонародного житя, а найменше показали вони єго власне в романах з житя людей вищого університетского образованя, так що я боюсь, що власне примір сих писателів і може говорити проти думки розширити поле украінскоі беллетристики до рівні з російскою.

Возьмім напр. Тургенева. Він не по тому мусить уважатись у Росіі за „общеруского" беллетриста, за рідного й Украінцям, — що буцім то проти мови єго мова украінска єсть діялект, чи жаргон. Напроти, я готовий саму мову Тургенева признати жаргоном певноі кляси людей у Росіі. Тілько-ж тепер той жаргон рідний і більшій части образованих Украінців, а головно, в героях Тургенева ми, Украінці університетского вихованя, пізнаємо себе самих: там наші почутя, наші думки, наша псіхіка! Я мушу сказати, що чув навіть від деяких Галичан, безсторонних народовців, котрі познакомилися з Тургеневим то в орігіналі, то в перекладах, в тім числі й галицких, і котрі говорили, що "ще не читали нічого ім так рідного, як твори Тургенева".

А я ще не бачив людини, котра-б признала себе саму в придурковатому Радьку („Чорні Хмари" Нечуя), або в ляльках з темною мовою, котрих Нечуй водить „Над Чорним морем". *) [*) Про згадані д. Вартовим „Старосвітскі батюшки" і „Навіжену" говорити не буду: сі твори просто сором автора, а надто „Навіжена".] Романи д. Чайченка „Соняшний Промінь" і „На роспутті" стоять вище романів Нечуя з житя образованих людей, бо там по крайній мірі єсть кілька фотографічних картинок і героі говорять не так темно, та все таки і там нема живих тіпічних фігур російско-украінских людей університетскоі освіти, а єсть тілько ляльки з етикетками. До того навіть у першому романі в діях нема консеквентности, а другий зовсім зложений з епізодів мозаічно і з двома героями, з котрих один змальований богомазним золотом, а другий, капризний кислюн, на котрого автор накидав усякого злочинства, зовсім не тіпічний і через те вже не інтересний. Такі романи не вирвуть з рук украінскоі публіки не тілько Тургенева, або Достоєвского, але навіть Боборикина та Михайлова.

Пригадаймо-ж, що й на спеціяльно-украінскому полі „Тарас Бульба" Гоголя зостаєть ся й доси найліпшою національною украінскою епопеєю, і що нігде не змальована так украінска природа і так не намічена украінска псіхологія, як у „Вію" Гоголя-ж, то й побачимо, як важко теперішній украінскій беллетристиці одірвати нашу публику від беллетристики російскоі, як від мовби то нерідноі.

(З поводу Гоголя ми мусимо зробити такий додаток: в ІІ-ій кн. "Кіевск. Старины" 1893 р. надрукований лист Шевченка до кн. Репніноі, в котрім Шевченко говорить про Гоголя з поводу „Мертвих Душ" з великим запалом і зве Гоголя наш. Лист писаний вже з вигнаня, значить, коли Шевченко вже дійшов до mахіmum свого украінского автономізму. Д. Вартовий, котрий бачить, — і справедливо! — в Шевченку пророка украінского, мусить признати в сему погляді єго на Гоголя ще знак недостаточности зросту украінского національного почутя. Може колись так буде думати і вся украінска інтелігенція, а поки що вона тепер дивить ся на Гоголя, як Шевченко: він для неі рідний і в „Тарасі Бульбі" і в „Мертвих Душах", хоч в кождому творі инакше. Про Шевченка-ж замітимо, що д. Вартовий перецінює єго літературний націоналізм украінский, бо Шевченко написав усі своі повісти (то-б то більшу половину своіх писань, нехай і слабшу), по „московскому" і також писав і свій інтімний Дневник. В Шевченка ще не було думки виробляти непремінно самостоячу украінску літературу; Шевченко вибирав для своіх писань мову, котра в кождому разі була для него лекшою або відповідніщою. Думка, виробити зовсім самостоячу літературу украінску, пізніща від Шевченка і ще доси не опанувала всіма украінолюбцями в Росіі. Се факт, котрого не можна заперечити і котрого не слід ховати від австрійских Русинів!)

Для того треба багато ще талановитоі і освіченоі праці украінских беллетристів. Може та. праця й доведе до кінця, котрий вже й тепер бачить д. Вартовий, а може й ні, — може Украінці зостануть на віки з двома літературами, а не з однією. Природа річ складніща, ніж доктрина! Все, що ми можемо бажати, — се, щоб з одного боку було менше поліціі, а з другого більше таланту, праці й освіти, а скрізь менше вузькоі ненависти, а більше людяности.

Д. Вартовий помилявся, кажучи, що історія не знає ніяких „підлітератур", ніяких літератур „для домашнього обиходу" і т. д. В Германіі і Італіі єсть досить багаті „підлітератури" на діалектах. У Франціі література ново-провансальска, котра вживає мови не менш самостоячоі, ніж украінска, єсть доси, по суті своій, література „для домашнього обиходу" і єі писателі, між инчим первокласний талант, як Містраль, звичайно видають своі твори з перекладом на „общефранцузку" мову. Література ново-провансальска ще менше має прози, ніж украінска, хоч має дуже талантовитих поетів і беллетристів.

З другого боку історія зробила таке, що література голландска, котра вживає дольно-німецкоі мови-діялекту, котрому подібні в Германіі вживаються лишень для „підлітератури" платдейчу, (поезіі, беллетристики) єсть широка самостояча література. Тай література провансальска, котра у Франціі „підлітература", в Каталоніі далеко ширша. О, природа, чи історія дуже плодовита на вигадки!

Знаючи се, я ніколи не радив, (як приписує мені д. В.) ні звужувати, ні розширяти літературу украінску, а тим більше галицку, — задля самоі доктрини національноі, а не по потребі громадскій. Що я радив, при даних обставинах, украінским популярним писателям, не дуже відрізнти своі писаня від російских по термінологіі і графіці, се зовсім друге діло. Не давно майже те саме казали корреспонденти львівскоі „Зорі", украінофіли чистоі води, котрі слідили за „украінскою книжкою на селі. Я тілько звертав увагу на теперішні обставини народньоі освіти і літератури в Росіі. В усякім разі тепер ще виступи украінских беллетристів і поетів із круга сільского житя скорше підпирають ту теорію, що вони не мусять з него виходити, з сих рамок, ніж противну, бо в усякім разі ті виступи не вдачні, тоді як в крузі „простонароднім" украінска беллетристика й поезія завоювала собі значну пошану. А все таки я не був і не буду проти проби тих виступів, а тілько хотів би, щоб вони були більше вдачні.

В остатні роки украінскі писателі в Росіі зробили чимало проби виступити з сільско-украінского кругу в праці над перекладами з чужих мов. Тілько-ж між тими пробами вдачними можна признати лиш переклади Куліша з Шекспіра і Байрона, бо тілько в тих перекладах видно добру літературну школу, справді европейску. Потім можна почасти вдовольнитись перекладом Одиссеі д. Байди. Инші-ж переклади украінскі не можуть ніяк задовольнити елементарних бажань. Нігде нема такоі lісеntіае traductoricae, як у нас. Напр. д. Лобода, перекладчик Тараса Бульби, сміло поприписував до Гоголевого тексту цілі тиради. Такий переклад переглядала купа людей і ніхто не завважив, що се річ антілітературна. На перекладчика напались приятелі тілько тоді, як Юзефович у „Кіевлянині" обвинив д. Лободу в тому, що він приписав Гоголеві думку про „осібного царя для Украіни". В усякім же разі не можна нікому дати в руки працю д. Лободи, як переклад Гоголя; так що ся праця, роблена щиро і з великим трудом, тепер пропаща. Руданский вважав себе в праві обскубти Гомера від знаменитих єго епітетів лишень для того, щоб перекласти Іліяду не характерним же гексаметром, а складом украінских дітских пісень! Тепер д. Ніщинский видає нам Софокля, перелицьованого по своєму.

Переклад Дантового Ада д. Сивеньким доходить часто до повного скандала, так, що питаєш себе, з якого тексту перекладав наш земляк? Тут власне згадаєш слівце: traduttore — tradittore!

Через се майже всі проби перекладів російскими Украінцями творів европейских поетів — праця пропаща. Літературно образований батько на Украіні, навіть украінофіл, не може дати тих перекладів своім дітям замісць російских. Тут опять приходить ся ждати від украінских писателів більше літературного образованя, більше праці, коли не талантів, котрі звісно, в руках божих.

Се вже було написано, коли ми дістали ч. 2 „Буковини"; де д. В. проводить далі розмову про мене, навіть особисто, при чому приписує мені; мов би то я думаю, що украінска література й на віки мусить бути бідною, що я не можу собі „уявити иншого становища", що я забуваю, що єсть ще літератури, богатші від російскоі, що я навіть поклоняюсь таким представителям російскоі культури, як „урядники". Се вже чисті фантазіі д. Вартового — полеміка для полеміки! А на біографічні здогади про мене д. В., котрий каже, що „Драгоманів навчивсь, освітивсь, виховавсь і вигодувавсь (боже, яке богатство глаголів!) московскою мовою, літературою, освітно", я позволю собі сказати, що я з малечка говорив і украінского мовою, (мій батько збирав украінскі пісні й писав украінскі вірші); з дитинства попри російских книгах читав і по французкому й по німецкому; а з 20—25 рр. свого житя читаю на 5 новоевропейських мовах, окрім словянских, більшу частину свого зрілого віку прожив не в Росіі, — і коли хоче знати д. Вартовий, „кохаюсь" більш усего в літературі, як і в загалі культурі й політиці англійскій!— і готовий дожити віку зовсім без книг російских, окрім спеціяльних мого фаху! Значить, для мене особисто здогади д. Вартового не мають ніякого прикладу. Але я бачив на Украіні такі факти, що на 100 украінофілів ледви 2— З читали европейскі книги, та й то більше фахові, і що більша частина навіть украінских писателів не зна ні одноі европейскоі мови. Які при такому стані річей можуть бути відносини украінскоі літератури до російскоі і образованє украінских писателів, коли вони будуть гордувати навіть російскою літературою? От на такі факти треба-б звернути увагу д. Вартовому, а не вдовольнитись фразами, що мовляв, „єсть літератури богатші від російскоі і що з них вільно кожному здобувати собі розумову іжу". Про себе ми скажемо, що ми-б слова не говорили про культурну вартість російскоі літератури, як би бачили на Украіні хоч де небудь рішучі заходи для того, щоб здобувати ту іжу безпосередно з Західноі Европи і як би в писанях нових украінских літераторів не била в очі явна необразованість, навіть просто літературна.

Перейдемо тепер у Галичину. Перш усеґо я мушу сказати, що думки моі про літературу галицко-руску зовсім невірно пересказані д. Вартовим. Я не маю в себе ні одного екземпляра своєі роботки, про котру говорить д. Вартовий, але я не памятаю, щоб там були вирази, котрі-б дали рацію д. Вартовому приписувати мені думку, буцім то література галицка єсть „тілько наростком літератури російскоі", чи як каже д. В. „общерускоі". Я завше знав, що література галицка виросла з обставин австро-словянских і держить ся переважно ними, хоч і підпада впливам російським і украінским, та й то більш по формі, ніж по суті. Так література „москвофільска" нічого спільного по суті з російскою не має. Література „народовців" більше зближає ся з украінскою, а через те, по духу, і з російскою, але все таки по суті далека від них так, що напр. навіть культ Шевченка не перешкоджа народовцям зоставатись по суті австро-рутенцями. Тілько „радикальна фракційка" галицка справді близька до російско-украінского письменства, та й на неі чим раз більше впливає безпосередно західна Европа, в чому я бачу показ початку більш рішучоі еманціпаціі і російско-украінскоі літератури від російскоі.

Тілько-ж тепер галицка література дуже слаба, щоб робити конкуренцію російскій і при всіх теперішніх обставинах, навіть не може скоро розширитись.

Проби показали, що Галичина не в стані оплатити свою літературу, окрім популярноі. А тимчасом російска Украіна (9—10 губерній) оплачує 1/3 видатків на російске письменство, як се видно зо статистики пренумерантів „Современника", „ВЪстника Европы", „Русской Старины" і т. и. Значить, Галичина мусіла-б шукати собі базару для своєі літератури в Росіі. Се тепер неможливо через цензуру російску (значить Галичина мусить помагати політичній переміні в Росіі!) а також через те, що галицко-руска література зовсім не відповіда літературному смаку російскому. Вона відстала від него років на 50, коли не на 100!

Для Росіян галицка наука — схоластика, галицка публіцістика — реакційна, галицка беллетристика — псевдокласична мертвеччина. Виключити треба тілько твори Федьковича, Франка, та радикальну публіцістику, котрих усе таки читають у Росіі украінскі кружки*), [*) І „Буковина" мала і має там своіх читателів. (Увага редакціі „Буковини").] а також трохи й Москалі й Поляки.**) [**) Остатніми роками почали в Росіі читати „Зорю" і „Дзвінок", але-ж ті виданя на більшу половину наповняють російскі Украінці, а спеціяльно галицких виробів там Росіяне не дуже то хвалять.] Навіть перекладів галицких в Росіі не стануть читати, коли-б йіх пустила вільно цензура. Напр. "Бібліотека найзнаменитших писателів" дає переклади річей, котрі давно вже Росіяне прочитали на російскому й ліпше переложені. Про літературну школу галицких перекладчиків свідчить ліпше всего те, що перекладчик „Обломова", цілком викинув цілу главу; "Сонъ Обломова", котра поясняє увесь характер героя, і в той же час єсть одним з перлів европейских літератур! Окрім того по галицким перекладам напр. французких і англійских писателів зараз видно, що вони зроблені не з орігіналів, а з німецких, або польских перекладів.

Вже одна кумедна транскріпція французких та англійских імен, котра пройшла через німецку та польску транскріпцію і вимову, примусить російского Украінця, звикшого в Росіі до фонетичноі транскріпціі імен, відповідно вимові йіх в орігіналі, кинути галицкий переклад „найзнаменитшого писателя". Очевидно, що поки Галичина не пристане до новіщого европейского житя в науці, політиці й культурі, доти галицка література не йтиме в Росію і не може там підпирати украінску літературну автономію.

Ось як фактичні обставини спиняють зріст украінскоі літератури і підпирають гегемонію над нею літератури російскоі, котра не може тепер не бути своєю, рідною і для освічених Украінців. Середня людина не може бути поліглотом. Вона потребує одноі мови, котра-б вязала єі зо світом. Які-б не були етнографічні відносини людини до такоі мови, а коли та людина прочитала на ній у перше Шекспіра, Гюго, Шіллєра, Гейне; через неі слідить за тим, що говорять в паризкій академіі, англійскому парламенті, на наукових і соціяльних конгресах і т. и., то мова та і єі література не може не стати людині своєю, рідною.

Такі факти треба розібрати в усій іх суті, а не зводити всю розмову в сій справі на саме насильне помосковліня та на самостоячість украінскоі мови, признану Міклосічем і т. д., — як не треба зводити також літературну критику украінску на самохвальство та взаємні кадила, котрі тепер у такій моді між "патріотичними" кругами в російскій Украіні й Галичині. Ні одна, навіть дужча література не видержить без задухи тих кадил, а наша просто сохне в йіх димі. Пригадаймо, що дійсний зріст російскоі літератури почав ся власне з того часу, коли Бєлінский, перед лицем самого Пушкина, зважив ся напечатати, що в Росіі ще нема літератури.

За такі слова Бєлінского трохи не розірвали тодішні патентовані російскі "патріоти", а тим часом історія показала, що в словах Бєлінского й був правдивий патріотизм.

P. S. Ми дуже раді, що можемо вказати на допись д. Вільхівского „З Украіни", в „Правді" 1893 за міс. лютий, як на доказ того, що найновіщі украінскі писателі близько підходять до нашого погляду на теперішній стан нашоі літератури. Д. Вільхівский, котрий вже нераз висказував здорові думки в дописях своіх у „Буковині", „Зорі" і „Правді", тепер говорить про те, коли галицка печать може мати інтерес для публіки украінскоі в Росіі, — і доволі ясно каже, що теперішна галицко-украінска печать майже ніякого інтересу там мати не може.

„Украінска інтелігенція в Росіі, каже д. Вільхівский, має в руках досить велику російску літературу і досить звикла до неі. Ся література є безперечно живою і дужою літературою і через те вдоволняє багатьом духовним потребам, що має інтелігент Украінець. Коли украінске письменство буде ити тілько слідом за російским, ... то воно здобуде прихильности від нашоі інтелігенціі, яка те саме знаходить і в московскій літературі... Се-ж я кажу так, що коли „те саме знаходить", а найсправді воно і того не було, бо досі наша інтелігенція не знаходила в украінскому письменстві навіть тоі живоі течіі, яка є у російскому, а знаходила більш клерикально-консервативне рутенство, бурсацко-семинарску мертвоту. Де-ж ій було прихиляти ся до украінского письменства?"

„Ні, коли хочуть украінско-рускі письменники, щоб іх читано і в Росіі, щоб іх твори посували наперед украінску справу, то мусять вони давати те, чого не може, не має сили через своі обставини дати російске письменство... В Росіі письменству нема волі, думка спиняєть ся цензурними заходами, — хай галицкі виданя дадуть нам приклад вільноі думки, думки не підрізаноі ні офіціяльними, ні хатними цензурними ножицями, — і тоді вони можуть бути певні, що іх читатимуть і в Росіі, не вважаючи ні на які цензурні заборони. Украінска інтелігенція, як і в загалі російска, шукає волі, широко зрозумілого лібералізму, і хто ій єго дасть, тим вона і цікавить ся"...

В сих словах далеко більше правди й розуміня добра для нашоі літератури, ніж в оптімізмі д. Вартового в поглядах на літературу украінску і в пессімізмі в поглядах на громаду і культуру російску, в котрій би то кн. В. Мещерский тепер замістив Герцена і котроі-б то характерним представителем тепер служить жандарм-урядник. Такі звістки посилати в австрійску Русь, значить свідомо, чи несвідомо обманювати закордонних братів, шкодити зросту думки про те, як власне може скріпитись украінска література. Не станемо розводитись над тим, що кн. Мещерского ніхто в суріоз у Росіі ніколи не брав і не бере, ми вкажемо тілько на те, що напрямок інтелігенціі в Росіі характеризує ся тепер зовсім не газетами, котрі справді дуже придавлені цензурою, (хоть і між газетами напр, „Русскія ВЪдомости" держуть ся прогрессівного напрямку досить твердо) — а місячниками. Між тими-ж прогрессівні, — „ВЪстникъ Европы", „Русская Мысль", „СЪверный ВЪстникъ" явно переважають консервативні і мають в сумі яких 20—25.000 пренумерантів, між котрими третю частину власне в украінских губерніях.

Порівнайте хоч по 2 книжки названих місячників з галицкими виданями, то зараз же побачите, що людина, котра матиме в руках ті місячники, може держати свою голову в сучасній передовій Европі, — тоді як галицко-украінска література тоі Европи не хоче знати.*) [*) Підіть напр. в редакціі галицких видань, в товариства галицкі, чи знайдете ви там напр. французку, або англійску книгу, місячник? Там і з німецкими не густо, крім хиба газет, з котрих зрештою все таки можна було-б нарізати чогось живіщого і путніщого, ніж звичайні звістки в галицких газетах! — Вище ми говорили про періодичні виданя російскі, котрі слідять за Европою. До того не забуваймо переклади книг, котрі остатними часами знов оживились у Росіі. Так напр. в остатні місяці там явились перекл. таких капітальних діл, як Буасьє — "Паденіе язичества", Сорель-„Европа і французка революція", Грін — „Исторія англійскаго народа", Дюрінг — „Курсъ національной й соціальной зкономіи", котрі треба знати і спеціялістам і просто образованим людям.] В тім то наше найбільше горе, що коли в Росіі давить печать реакція поліцейска, в Галичині єі мертвить реакція громадска, добровільна, а в Украіні необразованність самих літераторів! Остатні хиби страшніщі всяких цензур, і поки вони не будуть усунені, доти наша література не стане на дорогу розвитку.

(Конець листу в „Буковину").

 

 

II.

Новина думки про самостоячу украінску літературу. Поява сеі думки у Костомарова і Куліша. Йіх пізніщі погляди, більше панрускі. Автономні думки і праці Нечуя. Новіщі праці російских Украінців і австрійских Русинів для зросту украінскоі літературноі автономіі. Неслушність автономного фанатизму в сій справі в Росіі і в Австріі. Погляди д. Вартового на москалефілів галицких. Резонна половина йіх і фанатична. Складний характер австроруского москалефільства. Єго натуральні причини. Заграничний і реакційний елемент в нему, а надто в єго генеральному штабі. Москалефільска молодіж. Провінціальні москалефіли. Точки незґоди і можливоі солідарности австроруских москалефілів і радикалів. Церковна реформа, православіє і справа свободи совісти в Галичині. Стан москалефілів і радикалів перед сими справами.

 

Огляд зросту думок про самостоячість украінскоі літератури не зовсім входить в цілі наших листів і заслугує осібноі студіі. Та все таки ми мусимо тут сказати дещо в сій справі хоч в загальних рисах.

Ми вже вказали на те, що старші украінскі писателі і сам Шевченко зовсім ще не думали про осібну літературу украінску, а надто рівну в усему з російскою. І доси єсть таікі украінскі писателі, котрі і зостались на сім же ступні. Думки про самостоячу украінску літературу проскакують у Костомарова перед єго арештом, очевидно під упливом західнославянских патріотів, ческих і іллірских. Тілько ж в часи „Основи" Костомаров обявив всі літературні заходи украінских писателів діллетантством, окрім праці коло популярноі літератури, в котрій одній вбачав серіозне діло. В огляді украінскоі літератури, зробленому для книги Гербеля „Поззія славянъ", Костомаров виразно признав, що украінска література істнує і може істнувати лишень "для домашнього обиходу", як підрядна російскій. В пізніщих статях своіх у „ВЪстн. Европы" він розвивав подібну ж думку, не хвалючи навіть намірів перекладати на украінску мову таких авторів, як Шекспір, а напираючи на потребу літератури про простий народ і для него. В сі часи Костомаров дав чудненький образ твору вкупі російского і украінского, — в повісти "Черниговка", в котрій все, що йде від автора, написано по російскому, а розмови дієвих осіб написані по украінскому.

В часи „Основи" енергічно виступив з думкою про самостоячу украінску літературу д. Куліш, котрий придумав для російскоі літератури і термін: „сусідня, або за Есманьска словесність". (Есмань — річка на східній границі Чернигівскоі губерніі). Куліш перший у нас почав писати тоді критичні і історичні статі по украінскому, — історичні, з рештою, на пів популярні, як „Хмельнищина". ІІізніще Куліш напечатав по украінскому у „Правді" „Перший период козацтва", одну з найліпших у нас праць історичних, став печатати переклади Бібліі, — та в той же час був обернувся і до російскоі літератури більше прихильно, очевидно, признаючи і єі не тілько сусідньою, а все таки, по своєму рідною Украінцям. Тепер він ужива термінів: староруска для украінскоі мови і літератури і новоруска для російскоі, пише по російскому своі наукові твори з явно панрускою тенденцією, а в той же час перекладами своіми на украінску мову з Шекспіра, Байрона і др. розширя украінску літературу за границі простонародности, а своіми орігінальними украінскими творами (про зміст котрих тут не до речі говорити), те ж не простонародніми по сюжетам, зручно вбогача нашу літературну мову.

Думка про повну самостоячість украінскоі національности і літератури енергічніще проявилась у декого з новіщих украінских писателів, папр. у Нечуя, котрий почав писати по украінскому романи з житя людей університетского образованя (Уривки з „Чорних Хмар" явились у „Правді" 1873 р. Раніще в Галичині стали появлятись з подібними намірами повісті д. Кониського, але вони були мало звісні в Росіі, та й дуже вже слабі з усіх боків, окрім мови). Як уже сказано, романи ті слабіщі, ніж повісти Нечуя з простонародного житя, та й з ідейного боку не показують великоі освіти в самого автора. Нечуй же написав по украінскому і досить обширну наукову студію: „Світогляд украінского народу", але студія та не могла звернути на себе уваги в науковому світі, бо в ній не видно знакомства з станом мітологічноі науки в Европі, та і в самій Росіі погляди учеників Грімм-Куновскоі школи, таких як Афанасьєв, за котрими пішов Нечуй, вже стали застарілими.

В остатні 10—15 років думка про повну самостоячість украінскоі літератури виголошувалась часто і рішучо і в Галичині і в Росіі (в остатній найенергічніще д. Оленою Пчілкою) та, як уже сказано, практичні заходи коло тоі самостоячости були не великі і не сильні. В беллетристиці найбільше підперли сю думку праці д. Чайченка, про котрі ми мали пригоду говорити, — в поезіі лишень деякі переклади. По части публіцістики і науки варті уваги деякі статі в „Правді" і „Зорі", між котрими сурьозну наукову вартість мають тілько статі в „Зорі", про сімю на У краіні в ХVІ-ХVII ст. Цілі книги публіцістичні і наукові по украінскому появили російскі Украінці лишень у Женеві. Про сі всі праці треба сказати, що се все лишень проба роботи для ширшоі літератури украінскоі, але ще не література.

Треба завважати, що єсть ще одна причина, котра спиня зріст літератури украінскоі, по крайній мірі політичноі і примушує навіть автономістів-Украінців писати по російскому. Тепер безспорно інтеллігентному Украінцеві лекше читати писане по російскому, ніж по украінскому. Окрім того, доля автономіі Украіни залежить від загальноі політичноі реформи Росіі. Значить всякий, хто пише про політичні справи навіть украінскі по украінскому, зразу обрізує собі 9/10 публіки з тоі, котру міг би мати, і не осягає ніякого реального інтересу, бо політичні справи біжуть. Тілько тоді, коли в Росіі встановлена буде політична воля, за помічю в першій лініі всеросійскоі агітаціі на всеросійскій же мові, — настане для украінских політиків і публіцистів потрібний спокій, при котрому вони могтимуть потроху виробляти собі украінску політичну літературу і відповідну для неі свою публіку. Тепер же по украінскому варто писати про політичні речі .лишень для Галичан.

В загалі можна сказати, що думка про зовсім самостоячу літературу украінску єсть думка більше австроруска, ніж російско-украінска. Воно й натурально, бо в Австрійскій Русі тепер єсть для такоі літератури більше реальноі підстави. Горе тілько, що ідейна відсталість австро-руских писателів навіть у порівнаню з російско-украінскими лежить колодою на дорозі поступу тоі літератури. Яку будучність та література матиме в Австріі, не станемо загадувати. Порахуємо ліпше здобутки єі до сего часу.

Здобутки ті більш формальні, ніж реальні, більше в кадрах і підставах літератури, ніж у самій літературі. Найважніщі з тих підстав — учебники шкільні, елементарні й гімназіальні. Тут народовцям, а надто „Просвіті" належить повна заслуга, хоч улекшена офіціальними обставинами й заходами. Для російскоі Украіни поки що та педагогічна література галицка великоі вартості мати не може, як через ріжницю обставин шкільних, так і через дуже малу старанність галицких авторів і перекладчиків коло обробки мови. Мова та російским Украінцям видаєся важкою, мішаною, часто зовсім варварскою. Ліпше оброблені лишень учебники по словесности: дд. Партицкого, Ол. Барвінского і др.

По части вищоі науки австроруска література появила дуже не багато, не глядючи на те, що в ній вже більше 40 років істнують рускі університетскі катедри. Найліпша праця на сім полі австро-руска і така, котру будуть найліпше читати в Росіі, — се „Исторія литературы рускои" д. Ом. Огоновского. Тілько ж се лишень звод матеріалу найбільше про нову малоруску літературу XIX ст., а властиво науковоі обробки єго автор не дає, бо, видимо, по своєму напрямку і по слабости загального образованя, не способен дати. Мова сеі праці старанно оброблена і легка, хоч манера солодковата і без потреби підроблена під народні пісні часто дратує.

Слідити за европейскою передовою думкою в науці й політиці пробують в Галичині лишень радикальні виданя, котрі, за виємкою беллетристики, найбільше, хоч все таки мало, читаються в Росіі з усего, що печатаєся в Австрійскій Русі. Але проб тих дуже мало. Число йіх, видимо, спиняєся недостачею робітників і коштів виданя в Австрійскій Русі.

Після всего попереднього огляду можна сказати, що справа повноі самостоячести украінскоі чи малорускоі літератури ще й доси нова. Вона поки що більше тілько поставлена, як питанє, ніж розрішена пробою, хоч усе таки можна сказати, що в остатні часи досить замітно вбільшились ознаки можливости значного розширеня тоі літератури. В усякім разі на сім полі украінским автономістам ще предстоіть багато праці, а поки що вони поступатимуть дуже не резонно (не науково!), коли вбачатимуть саsus bеllі в тих, чи инших поглядах на сю справу з боку сусідів і своіх земляків.

Така миролюбна думка має і свою практичну, політичну вагу, а надто в Галичині.

В часи „Основи" думка про широту украінскоі літератури довела до сварки украінофілів (з котрих більша частина була власне украінскими славянофілами) і московских славянофілів, з котрими, як напр. з Аксаковими, Шевченко і Куліш перше дружили і в органах котрих Куліш викладав своі літературні погляди („Епилогъ къ Черной РадЪ" в „Русской БесЪдЪ"). Незгода між Украінцями і масою московских славянофілів, певно, наступила б, в міру того як у остатніх розвивались би національно-державні централістичні думки, котрі зближали йіх з російскими централістами-бюрократами западницкоі школи, як Катков. Та все таки тепер чудненько, коли згадаєш, що сварка між двома славянофільскими школами в Росіі вийшла власне за справу більше теорітичну, ніж практичну, і що, після гарячоі сварки, в кінці і Костомаров і почасти Куліш прийшли до думок про відносини украінского письменства не так далеких від тих, які в 1862—63 рр. висказували і Вол. Ламанский і Ів. Аксаков.

Тепер старе московске славянофільство вимира в хвилях бюрократично-реакційного централізму, від котрого воно не вміло обмежитись. В теперішніх славяноблаготворительних кругах не видно навіть такого Ореста Міллера, котрий все таки благодушно плакав, що „южнорусскимъ братьямъ" не вільно читати по своєму навіть євангелія, і високо ставив Шевченка. Тепер голос в оборону украінского слова в Росіі почуєш лишень від ліберальних „западників", потомків того Бєлінского, котрий хоч хвалив украінскі пісні і намір Квітки писати украінскі популярні книжки, та сміявся над думкою про украінску літературу і навіть над Шевченком, — та від „народників", таких, як д. Златовратский, хоч і тут здибаєш такого д. Скабичевского, котрий, похваливши Шевченка, дивись! — ускубне украінство і новіщу украінску літературу, видимо, єі не читавши. Та все таки хто зна? Може в Росіі і возродиться яке славянофільство розумніще, ніж теперішнє славяноблаготворительство, і впять стане хоч на точку Вол. Ламанского і Ів. Аксакова 1862 р. в справі украінскоі літератури. А з другого боку і ті западники, ліберали і народники, котрі не хвалять поліційних заборон проти украінского слова, хоч при тому ображаються дуже широкими претензіями украінских автономістів, не відповідаючими йіх реальній праці, являють з себе такий громадский елемент, котрий зовсім легковажити не слід.

Звісно, в украінскій, як і в усякій справі головне діло працювати самому, не складаючись на чужу ласку. Та все таки на віщо-ж сваритись з сусідами за той бік справи, котрий ще недопевнений пробою? Досить буде, коли нам признано буде те, що вже ми виробили своєю працею. Дальніще рішить дальніща праця.

Справа про широту украінскоі літератури, відносно до російскоі, получила тепер особливу вагу, політичну. Через етнографічно-літературні формули тепер стали на ножах партіі народовецка і москвофільска. Російскі украінофіли рішучо стоять на боці народовців, як російскі славянофіли і централісти на боці москвофілів. Трохи орігінальний погляд висказав д. Вартовий в однім з своіх недавніх листів у „Буковині" (л. XIV). Він подає голос за те, що коли б тілько галицкі москвофіли держали себе подібно Костомарову, котрий, при всій свій „прихильности до Москви" не зрікався украінскоі народности, працював на єі добро і т. д., або подібно Наумовичу в 60—70 роки, коли той писав народні книжки чистою народною мовою, — то можна б було Украінцям миритись з такими галицкими москвофілами.*) [*) Подібний погляд висказували й ми, між инчим в статі про Костомарова, посланій в „Правду" на запит украінского єі сотрудника. Але редакція „Правди" зважила за ліпше не допустити до громади нашоі відповіді.]

В таких словах видно початок иншого погляду на річ, ніж у звичайних украінолюбців. Остатні згори анахтемують галицких „общерусів", хоч ся анахтема часто була дуже чудною і прямим лицемірством. Бо ж під сю анахтему дійсно мусять підойти не тілько такі люде, як Максимович, Костомаров і др. а й більша частина всіх теперішніх украінолюбців у Росіі, котрі звичайно дуже мало пишуть по украінскому, або й зовсім не пишуть, тоді як пишуть по „московскому". Навіть з числа Украінців, вибраних почесними членами товариств народовецких, один не напечатав ні слова по украінскому, другий напечатав лишень кілька коротких біографічних справок, а оба багато печатали по московскому і з думками історично-етнографічними досить общерускими — в усякім разі відмінними від народовецких теорій.

Тількож, не глядючи на початок такого безстороннього суду над галицкими москвофілами, д. Вартовий в кінці розмови прокляв тих москвофілів навіть досить фанатично. Причина такого звороту лежить, звісно, в фанатизмі самих галицких москвофілів, але також і в абстрактній постанові всеі справи у д. Вартового.

Він вважа москалефільство більшости інтелігенціі украінскоі в Росіі за річ натуральну при даних обставинах, тоді як австрійских москвофілів зве просто ренегатами тому, що, мовляв, в Австріі нема московскоі культури. Тілько ж і в Польщі ХVII—XVIII ст. не було московскоі культури, а чому ж напр. Іов Борецкий, Б. Хмельницкий, С. Палій і др. були москвофілами, хоч політичними, бо тоді про культуру в загалі мало думали?

Ми вже мали пригоду говорити про те, як невірно складати появу москвофільства серед Русинів австрійских на саме тілько ренегатство "погодінскоі колоніі" і т. д. Ренегатство тут було і єсть, але були й суть і глибші причини, хоч може й патологічні.*) [*) Ренегатом можна назвати напр. Климковича, котрий з гарячого украінофіла раптом став москвофілом, але трудно назвати ренегатами напр. Зубрицкого, або Дідицкого, котрі з Рутенців стали по трохи москвофілами. Важко навіть назвати ренегатом Головацкого, котрий те ж по троху переходив від рутенскоі малорускости до москвофільства. Після того і д. Ом. Огоновский буде ренегатом, бо став із Рутенця украінофілом.] Перша причина — реакція домовим обставинам, котрі гнітуть австрійских Русинів, а друга — певний аристократизм, котрий відрива людей від мужицтва, між инчим і з єго етнографічними ознаками, як мова. Найліпший доказ тому можна бачити на Венгерскій Русі, де найчесніщі люде, патріоти-москвофіли. Поліпшити такий стан діла украінолюбці можуть не фанатичним анахтемуванєм, а лишень працею коло своєі культури і демосу в загалі, а окрім того розважним, можливо спокійним поступованєм з москалефілами, не виключаючи згори всякоі згоди з ними, но крайній мірі в деяких точках.

Правда, тепер ся згода дуже втруднена. Д. Вартовий справедливо показує на реакційність галицких москвофілів, на йіх дружбу (або ліпше сказати: службу) з Побєдоносцевским елементом у Росіі. Тілько ж для правдивого суду в сій точці треба згадати і те, що значна частина украінофілів галицких те ж реакціонери і слуги свого роду Побєдоносцевщини. Тут, значить, суть діла не в тих, чи инших національних фільствах, а в реакційних думках. Так треба й поставити справу!

До реакційности галицких москвофілів, вказаноі д. Вартовим, ми ще додамо страшенну політичну деморалізацію йіх генерального штабу, ще більшу, ніж деморалізація відповідних народовецких кругів. Сі дві ознаки роблять всякі зносини з тим штабом неможливими для всякоі людини, привикшоі до скілько небудь чистоі компаніі.

Але окрім того генерального штабу єсть другі москалефільскі елементи в Галичині — провінціальні москалефіли, перемішані з Рутенцями, і студентска молодіж. Ся молодіж в остатні роки було подавала надію на те, що заложить свою радикальну партію, по крайній мірі в деяких точках, — в політичних і соціальних, подібну до руско-украінскоі радикальноі партіі. Читателі „Народа" знають, що ми не дуже то покладались на ті надіі і остерегали наших молодших товаришів від дуже завчасного братаня з молодими москвофілами. Тепер уже можна сказати, що з надій тих не вийшло нічого, окрім маніфестацій проти львівского митрополіта, котрі, навіть відклавши на бік йих грубу форму, сами по собі ще нічого не означають.

Тілько ж можна сказати, молоді москалефіли нічого не зробили ще власне через свою молодість, в часи котроі всім ліпше приготовлятись до громадскоі праці наукою, ніж пускатись у актівну роботу, та ще й політичну. Може й так! Та до того ми додамо, що, як видно но деяким публичним ознакам, спинила москалефільску молодіж від виступу з своім радикалізмом, іще одна, дійсно хороблива причина: молодіж та не зважилась одірватись від львівского генерального штабу москалефілів, а той не зважиться одірватись від російских Побєдоносцевских кругів.

Поки так стоятиме справа, — тут буде саsus іnсurabilis. Тілько ж усе таки стояти перед москвофілами з апріорною анахтемою буде нерезонно. Особливо від молодіжі все ж можна сподіватись, що приступивши до якоі громадскоі праці, хто небудь з неі візьмеся і за народне діло і тоді навіть зрозуміє і вагу народньоі мови і хоч скілько небудь зблизиться з народом і національно. Відмірювати зарані міру такого зближіня і національного почутя і грозити анахтемою за недостаточну міру було б нерезонним. Dunque vedremо! — ліпше скажемо ми, а не sperіаmо benе! як говорять Італіанці в безнадійних пригодах.

Обернувшись до москвофілів-Рутенців на провінціі, ми знайдемо там більше симпатичного. Безспорно між ними єсть люде добросовістні, котрі по своєму хотять полегкости своєму народу від усяких болячок і гніту і дещо роблять в сему напрямку. Звісно, брак політичного образованя, а також натиск львівского генерального штабу не дає тим людям виступити на чистий шлях. Але тут треба скласти надію на силу обставин і теперішнього світового поступу. Точки спільні украінским поступовцям з чесніщими москалефілами можуть згодом визначитись, по крайній мірі на полі соціальнім і політичнім.

Вже й тепер дехто з москалефілів починають розуміти важність економічних справ в смислі більше-менше радикальному.*) [*) В свій час Наумович не мало попрацював для ширеня серед народу думки про кооперацію. Дещо в сім напрямку роблять і тепер дехто з москалефілів. Єсть москалефіли, котрі підпирають між народом думку про солідарність (змову) перед панами в справі найму на полеві роботи і т. и. В таких точках чесніщі москалефіли на провінціі сходяться з ліпшими народовцями. — Р. S. Після того, як усі наші листи були написані, відбулись 29 сентября окружне віче в Стрию, де провінціальні народовці і москвофіли, а також радикали радились досить мирно і солідарно прийняли резолюціі в таких важних політичних справах, як реформа виборчого права, скликанє всенароднього віча ві Львові і т. и. Також звісний народовець, д. Олесніцкий сконстатував, що Стрийщина єсть краєм, де „люде обох партій працюють згідно над піднесенєм народу", а москвофіл д. Антоневич виступив з обороною щирости намірів народовця д. Романчука, хоч сам з ним і не згоджуєся.] Єсть такі, котрі розуміють потребу політичних реформ в напрямку демократичному, напр. загального виборчого права. Па полі культурнім деякі москалефіли не зовсім відмовляють вартости народній мові, по крайній мірі в літературі елементарній. Коли що пошкодило в сій точці в остатні часи, то власне нова ера з єі поліцейскими погрозами москалефілам, бо поліцейске украінофільство мусіло також роздратувати галицких обшерусів, як поліцейська общерускість в Росіі роздратувала украінофілів.

Найбільшою перепоною між украінскими поступовцями і москалефілами стоіть клерікалізм остатніх. Тілько ж упять таки треба згадати, що клерікалізму чимало і серед народовців. Тут треба скласти надію на зріст і серед Галичан думки, котра все таки дедалі все більше шириться і на сході Европи, а власне, що в справах віри треба кождому залишити свободу вірити, чи не вірити і що, відповідно сему, найліпше впорядкованє справи релігійноі єсть не тілько повна толеранція, а й поділ церкви від держави, про котрий галицкі радикали поставили думку навіть селян, і селяне приняли єі не без сімнатіі. А треба завважати, що так, як складаються справи в Галичині, то виходить, що москвофіли, навіть клерикали, навряд чи не спосібніші прийняти сю думку, ніж народовецкі клерикали з переконаня, чи з політики.

Всякому видно, що в Галичині ведеся сістематично переробка уніі на латинске католицтво, та ще й за поміччю державноі і краєвоі власти, з котрих остатня тепер панско-польска. Загал народовців не зна, як єму бути в сій справі. Більшість недовольна початою і поступаючою „церковною реформою", і не так давно висилала проти неі протести, котрі возила в Відень спільна з москалефілами депутація, в якій був і священник — проф. Ом. Огоновский. Тілько ж нова ера спутала ту оппозіцію, і тепер одна частина народовців (фракція „Правди") явно сприяє реформі, тоді як друга (фракція „ДЪла") щось бормоче проти неі, та не зважуєся на рішучу оппозіцію. Москалефіли ж рішучо недовольні реформою, при чому деякі з них сімпатизують з православієм.

Православіє греко-російске не може бути симпатичним поступовцям, як і всякий инший ислам. Та в наші часи свободи совісти і проти православія не личить так виступати, як виступають напр. народевецкі органи з часів процесу Наумовича і Грабар, то б то криками про державну і національну зраду, і підпирати в сій точці панско польску католицку поліцію. Мало того, наклін до православія, при загальнім недовольстві Галичан польско-католицкою реформою уніі, може послужити в Галичині влане справі свободи совісти і поділу церкви від держави. Галицкі православні і в загалі сторонники „чистоти восточного обряду" і независимости уніяцкоі церкви, бачучи проти себе державиий і краєвий уряд, мусять, як усякі діссіденти, требувати свободи совісти, автономіі конфессійних громад і в кінці поділу церкви від держави. А се все такі речі, котрі входять і в програму поступовців.

Так в Англіі і Шотландіі радикальні протестанти, забуваючи свою давню ненависть до папского Риму, як до нового Вавилону і сідала апокаліптичного дракона, помагали католикам в справі скасуваня привілегій епископальноі державноі церкви в Ірландіі, з надією, що потім настане черга такоі ж реформи і в них дома, — великобританці вільнодумці робили те ж, в надіі дійти до повного поділу церкви і держави. І до того тепер іде Великобританія після Ірландіі!

Окрім того політіка єсть перш усего політіка, то б то упорядкованє справ державних і соціальних. Не ма нічого більше не резонного, як перемішувати з ними справи культурні, — як національно-літературні, релігійні і т. д. Нарешті сам же д. Вартовий говорить, що для оборони національности треба певних державних прав, а для того що б народ міг розуміти вартість своєі національности і боротись за неі, треба, що б єго добробут економічний був піднятий. Після сего зовсім не резонно буде накладати згори анахтему на тих москалефілів, котрі будуть працювати для розширеня політичних прав нашого народу в Австріі і для піднятя его добробуту. Аби тілько права ті розширились, а добробут той піднявся, то і національність наша сама собою піднімеся. Ждати иншого значить не вірити в саму жизненність тоі національности. Значить, і від москвофілів, чи общерусів галицких слід требувати не того, що б вони поділяли наші національно-літературні погляди, а що б вони працювали для розширеня політичних прав народу нашого і єго добробуту, а тоді народ сам піде по нашій національній дорозі, а не по йіхній, і переломить і йіх у сій точці.

Анахтеми ж тут нічого не поможуть, а боротьба з москалефілами „всякими способами", — в тім числі і поліцейскими, яку ведуть народовці, а надто фракціі „Правди", — тілько пошкодить, окрім того, що вона ж гидка сама по собі. Звісно, теперішнім галицким москвофілам, навіть ліпшим, страшенно далеко від того, що б стати на порядну дорогу, але замісць анахтем, ми ліпше зробимо, коли будемо показувати йім на ту дорогу.

Так то з ріжних боків виставляються точки можливоі солідарности поступовців украінских навіть з австро-рускими москвофілами,— точки, котрі в суммі своій зовсім рівноважать солідарність тих поступовців з народовцями украінофілами в справі національній. При теперішнім стані партій в Галичині, поступовці-радикали найліпше зроблять, коли найменше будуть бавитись в играшки парламентарноі „тактики" зо всякими другими партіями, а звернуть найбільше уваги на те, що б прихилити до своіх оснівних прінціпів найбільшу часть людей, а надто з простого народу, котрий в рускій людности Галичини єсть класом, хоч найбідніщим, а все таки найбільше независимим і найважніщим вже по своєму числу. Тілько ж ті поступовці мусять не стояти з апріорними анахтемами ні проти якоі рускоі партіі, а мусять, виставивши своі національні, як і соціальні і політичні прінціпи, бути готові до солідарноі, або до параллельноі політики зо всякою партією, котра прийме яку небудь точку з йіх програми, — з москалефільскою, як і украінофільскою. А в точках спеціальних радикалізм fаrа dа se — сам за себе постоіть!

Розумна політіка потрібує ідеалізму, широко- і далеко-глядного, а сентіментальність і фанатичне доктринерство кружкове також неподібні до него, як і оппортуністичне хилянє на всі боки!

 

 

III.

Нові листи д. Вартового в „Буковині". Йіх новий характер. Рішуча заява радикальноі програми політичноі і соціальноі. Зміна погляду на нас грішних. Наша прихильність до Москви і до Австріі. Сентіментальність постанови д. Вартовим справи про згоду між народовцями і радикалами в Галичині. Єго історичний недогляд: радикалізм річ стара в украінскому руху, а консерватизм і ново-ерство — нова; ренегатский елемент в украінскому консерватизмі і ново-ерстві. Отчаянно - брехливий елемент в борні новоерців проти радикалів. Єго вплив на Украіні. Початок кінця сего впливу в нових листах д. Вартового. Точки згоди радикалів і д. Вартового. Точки незгоди: дрібниці і непорозумінє. Порожнеча миротворства д. Вартового. Наш проект практичного миротворства. Єго неймовірність. Точки незгоди самого д. Вартового з народовцями. Непремінність війни єго зо львівскими народовцями. Потреба самостоячоі організаціі поступових націоналів украінских. Народовска лівиця. Кінець кінців: з ким мир, а з ким війна?

Всі наші попередні листи були давно написані, коли ми прочитали в нрах 29—32 „Буковини" нові листи д. Вартового під тим же заголовком. Спершу ми думали дещо змінити в наших листах після сих нових листів, яле, роздумавшись, зоставили нами написане, як було, а з поводу новонаписанного д. Вартовим поклали собі поговорити осібно. Хто з увагою перечита старі і нові листи д. Вартового, той побачить, що автор трохи, а по правді, то й значно змінив своі думки, а надто спосіб трактувати справи, - так що старі й нові листи єго показують власне дві фази в розвитку думок автора, котрий видимо дещо перечитав нове й передумав на ново. ІІозаяк на Украіні єсть люде, котрі стоять ще на фазі старих лисгів д. Вартового, то нехай і наша передня розмова, з ним зостанеся так, як була вона написана (Зовсім в духу перших листів д. Вартового написана „Рrofession de fоі молодих Украінців", напечатана в „Правді", „Ділі" й „Буковині"). А з новими думками д. Вартового, чи з новими відтінками йіх, ми поговоримо осібно.

Перш усего перепишемо до себе початковий уступ з ХІІІ-ого листу:

„Перші XІІ „Листів з Украіни Наддніпрянскоі" писали ся ще тоді, як „Буковину" пускано в Россію, і писали ся з оглядом на цензуру. Тим чимало зістало ся там недобалаканого. Між иншим сказано там (в листі про програму молодих свідомих Русинів - Украінців), що мусять Русини-Украінці дбати про те, щоб відмінив ся сьогочасний режім у Россіі та щоб підніс ся добробут народній. Одже в слова про те, щоб відмінювати режім россійский, ми клали не инше яке розуміння, а тільки те, що сей режім мусить відмінити ся радикально і першим ступенем до того мусить бути констітуція. Так само і що до добробуту народнього, то розуміли ми, що свідомі Украінці-Русини ніяк не можуть погодити ся з тим, щоб і далі на Вкраіні панував такий лад, де заможний експлуататор за малим не верхи йіздить на убогому працівникові.

„Не тільки як просто люде, але й як украінскі націонали мусимо ми дбати і про инший соціально-економічний лад. Без політичноі волі неможлива єсть річ бороти ся за своі наційні права й виборювати йіх; без добробуту народнього неможлива єсть річ довести робітний народ до національного самопізнання: се можливо тільки тоді, коли у мужика буде час і змога на те, щоб освічувати ся, а тепер сього нема, бо усе його життя йде на важку працю за сухий шматок хліба.

„Ось через віщо мусимо ми усякими способами розповсюджувати у Россіі ідеі констітуційні — не тільки друком, але й просто словом. Ми повинні виразно собі сказати, що для нашого діла нам треба констітуціі і що кожен свідомий Русин-Украінець повинен бути конституціоналістом. Постановивши собі сю тезу яко необхідну, ми від разу перестанемо хитати ся на всі боки, вишукуючи всяких штучних способів запобігти ласки в уряду: ласки в нього ми не запобіжимо ніколи, а просто, мусимо відмінити самий уряд та й годі. Ото-ж на нашому вкраінско-рускому прапорі поруч з словами "самостайність украінско - рускоі націі" мусять стояти слова конституція в Россіі, яко спосіб здобути нові кращі порядки.

„Третьою тезою на тому-ж прапорі мусить бути добробут народній, і щоб досягти його, мусимо поки що робити на тому полі, яке зоставляє нам россійский уряд, а як здобудемо констітуцію, то й на ширшому, бо-ж добробут народній розуміємо ми не яко які палліятівні полекшіння там чи там мужикові, а яко такий лад, де не буде ні експлуататорів, ні експлуатованих, хоча заздалегідь і не можемо сказати, які саме форми людских відносин дадуть нам той лад.

„З отсими трьома тезами на своєму прапорі ми й повинні виступати перед людьми і єднати ся з тими, хто прихильний буде до них. А коли ми будемо виразно з таким прапором виступати, то певне здобудемо прихильности від поступових россійских елементів (опріч, звісно, тих псевдо-поступовців Москалів, що не можуть ніяк погодити ся з думкою про украінску наційну самостайність) і зможем гуртом, в купі з ними, швидше подужати реакцію і здобути собі людскі права".

Хто зрівня отсей уступ з відповідними місцями попередніх листів д. Вартового, а надто в справі соціальній, той побачить, що тут єсть не сама тілько редакційна (для цензури) відміна. В нових словах д. Вартовий по соціальній справі просто став на точку практичних соціалістів, не дожидаючись, поки в конець виясниться спор між індівідуалізмом та колектівізмом. Зрештою ми не станемо споритись з д. Вартовим про генезу єго думок, а вдовольняємось (радіючи!) і тим, що і в політичній справі; і в соціальній він згодився з думками наших радикалів.

Дуже приблизився д. Вартовий до них і в других точках. Ми, особисто, мусимо занотувати, що він став значно милостивіщий і до нас. Нещасний Драгоманов вийшов у него вже не зрадником, котрий „за шмат гнилоі московскоі ковбаси продасть матір-Украіну", а хоть і „москвофілом", або „прихильником до Москви", та все таки таким, котрий „зостався на вкраінско-рускому грунті, не зрікався своєі народности і працює йій на користь і добро, як те робив Микола Костомаров".

Хоч нам трошки ніяково, а ми мусимо сказати два слова з поводу такого суду д. Вартового, не ради себе, а ради того, що єсть уже і згодом ще буде більше земляків, котрі опиняться в такому ж стані, як і ми. Не без користи буде вияснити той стан. Хоч для нас компанія з Костомаровим аж занадто почесна, та ми мусимо зректись тоі чести, вказавши д. Вартовому на ріжницю часів, в котрі склались думки знаменитого історика і наші, а також на ріжницю обставин особистих і історичних.

Костомаров був украінский славянофіл, виросший виключно на російскім грунті, дальше котрого справи єму виявлялись досить неясно, мало торкали єго. Почувши себе Украінцем, Костомаров надав славянофільству свому федеральний характер, та все таки виявляв собі славянство чимсь осібним від иншого світа і непремінно звязаним з Росією. З такими думками він виложив програму кирило-методієвского брацтва, навіть не натякнувши й словом на долю неславянских народів ні Росіі, ні Австріі і Балканских сторін, з котрими, як напр. з Руминами і Мадярами треба ж було знайти якийсь лад у Славянских Сполучених Штатах, проектованих Костомаровим від Адріатики до Берингового моря *). [Завважаємо, що попікшись на кир.-метод. брацтві, Костомаров опісля своіх політичних думок це висказував ясно.]

Ми ж, за дозволом д. Вартового, зовсім ніякий — філ, ні украінофіл, ні славянофіл, а просто Украінець зо вселюдскими тенденціями, або людина украінскоі націі (hоmo nationis ukraіnicae, на манір того, як були колись сhristianus nationis anglicanae, gallicae, germanicаe etc.) а до того така людина, котрій доля судила познакомитись не в книгах тілько, а в житю з земляками австрійскими, зблизитись з ними, поділитись з ними радістю і горем (більше, звісно, горем!) і на решті працею. По праці в остатні роки ми мабуть чи не більше стали Галичанином, ніж російским Украінцем, а що до „прихильности", то ми стільки ж „прихильники до Москви", як і до Австріі.

Вся наша прихильність до Москви субєктівно національна зводиться на те, що ми радо читаємо Пушкина, Гоголя, Тургенева і т. и., —

так майже таких „москвофілів" тепер чимало і між Французами, Англичанами і т. и. А обєктівно — політична прихильність наша до Москви зводиться лишень на те, що ми, не бачучи ніяких сурьозних підстав для украінского державного сепаратізму в Росіі, шукаємо виходу для украінского автономізму в лібералізмі, спільнім з освіченими Великорусами, як також і членами других народів Росіі. Тілько ж і д. Вартовий не дума інакше про сю справу!

Подібно тому ми прихильники і Австріі. В одміну Костомарова і товаришів, ми зовсім не думаємо про політичну єдність Славян, як про справу по меншій мірі занадто далеку від нашого віку, і також мало інтересуємось поділом Австріі, як і Росіі. Ми думаємо тілько про те, як би могла поліпшитись доля наших земляків-Русинів в Австріі через уживанє тих свобод, які вже за ними признані, і через політичні реформи ще будучі, з котрих деякі, напр. загальне виборче право, вже требують собі значні масси австріских народів, як Німців та Чехів. Хоч і не маючий австрійских політичних прав, ми все таки літературно працюємо на свою долю для такого поступового „австрійства" серед прикарпатских Русинів *). [*) Певно, колись і Галичина політично зблизиться з Украіною російскою, як і всі Славяне між собою, та се мабуть буде тілько тоді, коли виробиться якась всеевропейска федерація. Але се справа далека, а тепер на черзі стоіть перероб готових уже держав так, що б в них людім було жити зносно.]

Звернувши більше уваги на сю річ в праці нашій і наростаючого гурту наших. товаришів, руско-украінских радикалів, д. Вартовий мусить признати одну, на перший погляд чудненьку, а з рештою натуральну прояву, — а власне, що ми, хоч отверто признаємось, що читаємо з більшим смаком якого небудь Тургенева, ніж плохих сучасних украінских беллетристів (бо раз виробленого літературного смаку заховати годі!) — на ділі далеко менше Росіяне, ніж 99/100 придніпрянских украінофілів, котрі, в противність всім своім фразам, все таки головами й серцями живуть у Росіі і навіть галицких справ на стілько не знають, що не потраплять з ким із Галичан йім брататись, і коли хто з них почнуть на що рахувати в Австріі, то потраплять власне на тамтошню Побєдоносцевшину. Чи ми, при такій нашій прихильности до Австріі і до Москви вкупі, посуваємо наперед украінский автономізм, чи ні, — нехай роздума сам д. Вартовий.

А тілько роздумавши над сею справою і деякими з нею близько порідненними, д. Вартовий і зможе вірно оцінити теперішній руско-украінскій радикалізм, котрим він в усякім разі заінтересувався.

Д. Вартовий вже рішуче признає заслуги того радикалізму, та все таки дивиться на него неісторично і не практично, а до того й підходить до справи дуже сентіментально, і через те не може власне дати ради і в тій точці, котра так болить єго, а власне в справі „братовбійчоі борні" межи галицкими народовцями і радикалами.

Sеіd еіnіg... еіnіg... еіnіg...! кличе нас д. Вартовий словами Шіллеровоі особи, котра кликала до того самих швейцарских конфедератів, а зовсім не конфедератів, Геселера і Ейнзідлерских монахів у купі! Останнє було б скрайнім сентіменталізмом, котрий би привів до руіни власне справу швейцарских конфедератів.

Д. Вартовий, починаючи обговорювати борню галицко-украінских партій, нагадує борню козацко-украінских партій у XVII ст. Порівнане недоладне! Не будемо говорити про те, що навіть на ту стару боротьбу не можна дивитись з самого лишень сентіментального погляду. Відкинувши тодішні гурти чистих егоістів, і тоді натурально було, що одні украінскі козаки думали врахувати „матку-Украіну" союзом з Москвою, другі — з Польщею, треті — з Туреччиною (подібні незгоди були тоді скрізь по світу), — треба зважити, що основи незгоди нових партій власне не такі, і ще натуральніщі. Незгоди нових партій роскладаються на лініі горізонтальній, а не вертікальній. Ханенко, Дорошенко, Самойлович і т. и. власне не ріжнились політичними, чи культурними думками, а лишень думками про практичні способи ратуваня козацтва заграничними союзами, чи підданствами. А тепер скрізь єсть партіі консервативні, чи поступові по справам нутрішним: політичним, культурним і соціальним. Еіnіg.... вони не можуть бути, бо й такий миролюбець, як Христос казав же: „ не мир приніс я, але меч!" Сам д. Вартовий признає користь від критики радикалів, котра зробила те, що „темп украінского життя пошвидчав", тоді як перед тим воно „ставало якимсь задубілим і мертвим".

А до того д. Вартовий невірно уявля собі найелементарну історію галицко-украінского радикалізму. Він дуже помилявся, коли виводить єго тілько з 1890 р. з часу заоснованя формальноі „руско-украінскоі радикальноі партіі". Ми вже нагадували дійсну історію радикалізму в Галичині, з поводу статі д. Арабажина. Не будемо тепер повторятись. Скажемо лишень, що радикалізм в Галичині появивсь власне в 1862—64 рр. в купі з творами Шевченка. Тодішні молоді народовці були власне радикали: документ тому напр. брошура д. Ом. ІІартицкого „Провідні ідеі в письмах Т. Шевченка", котра і тепер продаєся в Галичині.Сей радикалізм почали затемнювати старші Рутенці або москвофіли, як Лавровский, Качала, Ом. Огоновский і др. котрі пристали до народовців

з ріжними „діпломатичними" цілями і котрих народовці приняли до себе те ж по діпломатіі. Але з народовецких видань від часів „Мети'' аж до самоі „Правди" Вол. Барвінского можна виписати цілу хрестоматію досить радикальних уступів. Вся біда лишень у тому, що народовці самі не брали в сурьоз тих фраз — і перелякались страшно, коли в 70-ті роки молодші люде, підперши старі „украінско-хлопоманскі" думки новим інтернаціональним соціалізмом, задумали винести сі думки із стін кружкових у масси народу, не боючись переслідувань, майже завше противузаконних у Австріі.

Народовці перші підняли „братовбійчу борню", приставши до москвофілів, котрі в 1877 р. з поводу першого процесу Павлика і Франка публично пожалкували, що в Австріі нема Сібіру. Хай д. Вартовий прочита в "Правді" тодішні статі напр. Володимира Барвінского — Мойсея теперішніх львівских народовців, — то й побачить, хто перший підняв розбрат, ба навіть, хто при тому явився рішучим ренегатом прінціпам украінскоі демократіі, — „хлопоманіі" чи „народовства".

Не глядючи на те ще, в 80-ті роки теперішні старші галицкі радикали (Павлик, Франко і др.) пробували знайти спільний з псевдо-народовцями грунт, пишучи в „Правді", „ДЪлЪ", „Батьківщині", але скоро вияснилось, що вони мусять самі або стати ренегатами, або відійти на бік, а напр. ІІавлика так „ДЪло" просто „виелімінувало із суспільності *). [Я від себе нагадаю д. Вартовому, що народовці не терпіли й mіnіmum моіх народо- і свободо-любних переконань, при спільній праці з ними. Так напр. за час мого редагованя „Батьківщини", в першій половині 1889 р., — котру я вів, як може переконатись д. Вартовий, по самим поміркованим, хоть звісно, твердим, поступовим прінціпам, яких мусить держатися усяке народолюбне виданє і з якими певне згодився б і д. Вартовий, — мені прийшлося претерпіти страшенні муки в борні з народовцями майже за кожду стрічку, написану по тим найдоміркованим прінціпам. Д. Вартовий ледви й повірить, що один із тих прінціпів, ізза котрих народовці найбільше воювали зо мною, — віротерпимість! Нарешті народовці стали рішучо домагатися від мене: або перемінити ті своі прінціпи і робити, як вони скажуть, або зложити редакцію. Я, звісно, вибрав остатне, - і народовці росписалися в своім поступку зо мною у 24 ч. „Батьківщини" за 1889 р. Сеж був час, коли народовці найдружелюбніще відносилися до мене, як і я до них. Д. Вартовий може собі здумати, як поступали народовці зо мною на Кriegsfuss і, котрий трівав з самого нашого виступу в 70-х рр.— М. Павлик.]

Що-ж оставалось робити радикалам (т. е. консеквентним народовцям), як не скласти зовсім осібно свій гурт, своі органи, а далі полемізувати з народовцями, при чім йім прийшлось боронитись навіть від того, що тепер обуряє самого д. Вартового, то б то від брехні, буцім то вони не признають самоі національности украінскоі. ІЦо-ж? ліпше б було, як би всі галицкі радикали 70-тих років вибрали собі долю д. Белея, котрий з редактора радикального „Сьвіта" став редактором консервативного „ДЪла"? Дай скаже про се просто д. Вартовий, і тоді тілько можна буде з ним розмовляти ясно про „братовбійчу війну", котру б то „осуджує уся сьвідома украінско-руска інтелігенція на Вкраіні російскій".

Д. Вартовий натяка на те, що подібна війна іде і в російскій Украіні. Про се ні нам, ні ему не вільно говорити докладно. Треба ждати часу, коли quіdquіd lаtеt аdparebit, а поки навіть терпіти багато крутенини і брехонь. Тілько ж все таки ми можемо нагадати досить звісні факти. Так всі знають про рішучий для свого часу радикалізм Шевченка і „хлопоманіі" 60-тих років. Далі ще в 1873 р. кілька десятків російских украінолюбців послали во Львів, з поводу заходів о. Качали оснувати консервативно-украінофільску партію, союзну з польскими магнатами і клерикалами, отвертий лист, в котрому виложили прінціпи ті ж самі, що лежать в основі теперішніх радикальних програм (Лист, напечатаний в свій час у „Правді", перепечатали ми в наших Австро-руских Споминах). В 1876 р. значні кружки Украінців заложили отверто соціалістичне виданє „Громади", і я можу запевнити д. Вартового, що редактор „Громади" не був ні ініціатором єі, ні найбільше радикальним в тих кружках, а одним із поміркованіщих.

Але не забаром у тих радикальних украінских кружках сталась "невидержка", котра дійшла до того, що дехто з закладчиків „Громади" почали брататись з єі ворогами, як Вол. Барвінский і К-о, зближатись з людьми, котрі не мали нічого спільного з поступовим рухом 70-х років, а далі почали всякими способами спиняти зріст політичних думок на Украіні для якогось „культурництва". На решті на тому мертвому болоті, котре по троху прикрило украінство в 80-ті роки і котре признає за таке сам д. Вартовий, виросли квіточки „новоі ери", перед котрою навіть програма Качали 1873 р. була поступовством. *) [*) Нагадаємо, що в 80-ті роки по всій Росіі пройшла спеціальна мгла, котру прекрасно характеризував поет Жемчужников у словах:

вдругъ стало неизвЪстно,

Что глупо, что умно, что честно, что безчестно, —

і в котрій героєм часу мусів стати Щедринский „Иванъ Непомнящій".]

Д. Вартовий все чомусь обмина сю „нову еру", а тим часом вона гра рішучу ролю в тій "братовбійчій війні", яку він осуджує в імені всіх Украінців. Нова ера була суммою і вінцем розмаітого ренегатства проти прінціпів украінского руху 60-х і 70-х років, ба навіть проти всіх живих основ украінства, по крайній мірі з 40-х років. Між инчим ся нова ера в своєму печатку, в 1891 р. проявила себе в такому факті:

В Коломийшині самі селяне Русини поставили кандидатом на виборах у раду державну д-ра Даниловича, котрий був одним з тих радикалів, що підпирали народовецких кандидатів на сеймових виборах 1888 р. Ми готові признати, що радикали між виборцями в Галичині числяться в меншости (більшість там і доси мають з рештого не народовці, а москвофіли). Тілько-ж в краінах з розвитою політичною совістю, як напр. в Швейцаріі або Англіі, більшість ніколи не хоче зовсім подавити меншостів, а дає і йім голос в парламентах. Для того тепер у. Швейцаріі вводиться спеціальне „пропорціональне представительство", а перед тим політичні партіі держались звичаю вписувати в своі листи кандидатскі і певне число кандидатів оппозіційних партій. В Англіі часто в певних округах партіі не ставляють своіх противукандидатів, а не так давно була там дуже поучительна пригода: появилась серед селян (крестян по нашому) агітація, що б зложити осібну свою партію, то ж кілько панів зложили гроші на кошти виборів, що б кандидат тоі партіі (Аrсh) пройшов у парламент: нехай, мовляв, він там вискаже, чого власне хоче нова партія.

Що ж сталось у нашій Коломийшині в часи „новоі ери"? Поляки не поставили свого кандидата проти д. Даниловича, а поставили

єго народовці і побідили за поміччу поліціі, Поляків, Жидів, і — москвофільских попів! А тим часом один радикальний депутат в парламенті не пошкодив би народовцям, коли б нова ера справді мала на цілі здобути реальні уступки для народу, а не притлумити єго оппозіцію магнатстко-клерикальній партіі то б то не була тенетами, в котрі піймались і ліпші у народовців!

Ми вже казали і ще скажемо, що радикали, виступивши рішуче проти „новоі еріі", виратували честь украінского прапору і в Галичині, і в Росіі, і певні, що се не забаром признають за ними не тілько д. Вартовий, а й більше консервативні украінолюбці, коли близче пізнають справу.

З сего огляду ясно видно, що по своім прінціпам руско-украінскі радикали зовсім не нова фракція, котра буцім „відбилась зовсім на свій шлях" недавно, три-чотирі роки назад, а властиво стара, оснівна партія демократично-украінска - колишня хлопоманска, народовецка і т. д., — а що власне теперішні народовці, украінофільскі консерватори, новоерці і т. д. суть роскольниками, а то і просто ренегатами, деякі навіть в моральному смислі сего слова. Бо що ж можна сказати напр. об тих, хто в 1888 р. писав проти єзуіцтва галицких єпископів, а в р. 1890 виробляв нову еру, в котрій ті єпископи признані духовними і політичними головами Русинів?! Про других ренегатів поки промовчимо.

Чуючи за собою такий гріх, новоерскі крутіі і ренегати кинулись боротися з радикалами такими способами, як упевняти украінску громаду, а надто в Росіі, куди важко доходити австрійско-руским виданям, що буцім то радикали просто москвофіли, зрадники своій націі і трохи не прямі охоронники „культури російских урядників".

Навіть по першим листам д. Вартового видно, що в кругах людей нових і дальших від центрів украінского руху 70-х років такі брехні почали було пускати корні. Але не забаром правда мусила вияснитись, та й нова ера Романчукова мусіла лопнути, що б замінитись новішого ерою „Правди" д. Барвінского, тобто чистісіньким ультрамонтанским клерикалізмом, проти котрого рішуче виступа і д. Вартовий.

Тепер, після нових листів д. Вартового, ми можемо сказати, що по крайній мірі в справах політичних і соціальних нема практичноі ріжниці в думках наших радикалів і тих націоналів, в имені котрих говорить д. Вартовий. Теорітична ж ріжниця зводиться хиба на те, що одні йдуть до цілів національних (автономія і розвиток нашоі націі) виходючи від прінціпів всесвітнього поступу, а другі йдуть до сих прінціпів, виходючи від основ національних. Можна споритись чисто науковим способом про те, яка вихідна точка вірніща, певніща для поступу, користніща для національности, — але воюватись з поводу такоі незгоди було б справді братовбивством, або навіть самовбивством.

З сего погляду ми власне не розуміємо, чого хоче від радикалів д. Вартовий, сопоставляючи йіх з народовцями, а надто галицкими, в своєму критичному огляді. Він закида радикалам речі або дрібні, або чисті непорозуміня (докторальний тон в загалі, самохвальство в "Хліборобі", висміюванє анонімів і псевдонімів, і деяких буцім то достойних пошани людей, вишукуванє у народовців ретроградних ідей, захвалюванє усего московского і т. д.). Про дрі6ниці нема що говорити. Радикали самі бачать йіх у себе і в своіх може більше, ніж д. Вартовий, і по товарискому поправляють йіх і навіть печатають в „Народі" поправки сторонніх. Про більшу частину закидів, котрі робить радикалам д. Вартовий через непорозумінє, вже було говорено в „Народі", і д. Вартовий мабуть просто не мав пригоди прочитати того. В усякім разі ми не маємо раціі повторятись. Вкажемо хиба на деякі грубіщі помилки й непорозуміня д. Вартового.

Так д. Вартовий зовсім невірно приписує нам, що ми засуджуємо "гуртом усю народовску пресу, як нікчемну" (про те, що б ми „обороняли все московске" просто сором говорити!) На ділі ми напр. і в „ВЪст. Европы", в "СП. ВЪдомостяхъ", „Кіевскомъ ТелеграфЪ" в 70-ті роки, в петербурскому "ДЪлЪ" в 80-ті роки вказували все добре, що могли знайти в праці і органах народовців. В рецензіях в ,Народі" було показано не раз добре і в „Зорі" і в воюючій против нас „Правді". Ми не винні, що сего доброго ми знайшли не багато і що поряд з ним знайшли мертве й гниле, від котрого ми б хотіли бачити чистою нашу рідну ниву. Далі ми ніколи не думали сміятись над літературними анонімами і псевдонімами. Ми тілько, з поводу того, як новоерці завіряли,буцім то в російскій Украіні єсть „ціла партія "австрофілів", що та Украіна єсть якась свого роду велика Венеція, котра хоче відділитись від Москви й прилучитись до Австро-ІІольщі, вказували на те, що ми нігде не бачимо австро-украінских Мацціні, Меніних, Гарібальді, а лишень дві-три маски, котрі в галицких часописях иноді махають проти Росіі паперовими мечами, і виводили з того тезу, котру між инчим треба знати і громадянам і урядам у Росіі, як і в Австріі, а власне, що ніякого політичного сепаратизму в Російскій Украіні нема. Не вже ж ми сим прогрішились перед чим, або перед ким небудь, а не зробили украінолюбцям, а надто російским, дійсноі прислуги?

В „Народі" була іронічна замітка з поводу ліберальноі замітки одного народовця, про осібність моралі від релігіі, і ті, хто знає як той же самий народовець не так давно, в статі, підписаній дуже прозорими буквами, рекомендуваи єп. Пелеша, як представителя украінскоі національноі політики, — мусіли прекрасно зрозуміти смисл сеі замітки (Се лишень один з многих примірів хамелеонства того народовця, котрого д. Вартовий вважа за поступовця тілько через те, що, видимо, мало ознакомлений з єго діяльностю. Такий „поступовець" може тілько компрометувати дійсних украінских поступовців). Одна з цілів полемики „Народа" проти народовців — се показати мішанину і несталість йіх думок і заяв і між инчим доводити діло до того, щоб теперішня мішанина думок і людей в народовецких галицко-украінских кругах, - котра иноді доходить до зовсім скандальноі рrоmisсuitе і навіть до свого роду простітуціі, — скінчилась тим, щоб думки й люде „розділилися на ся": що б чисті ретрогради, ультрамонтане і т. д. пішли в один гурт, а люде, спосібні до поступу, в другий.

Не можемо обминути одну дрібницю, розмову про котру скінчимо чимсь сурьозніщим. Д. Вартовий недовольний з того, що галицкі радикали буцім то дуже довіряються „авторітету Драгоманова" і всилюєся збити той авторітет найголовніще нагадом на те, що Драгоманов давно вже не був у Росіі. Ми мусимо запевнити д. Вартового, що єго думки про наш "авторітет" перш усего досить фантастичні, а окрім того скажемо, що нічого так самі не бажаємо, як передати нашу публіцистичну роботу в більше компетентні руки, і що ми ведемо єі лиш на виразне бажанє певних земляків наших. Що ми мусимо помилятись, — ми се знаємо, та ось біда: напр. д. Вартовий живе в Росіі, а явно не зна фазів украінского руху в 70 - 80-ті роки і через те, як ми показали, помилявся на кождому ступні своіх листів, писаних, коли не "докторально", то дуже рішучо. Другі явно не знають галицких справ, котрі часто доволі темні і д. Вартовому. Ми, викладаючи певну сістему політичних думок про галицкі і украінскі справи, виведену нами з наочних студій, котрі ми всилюємось піддержувати всякими можливими для нас способами, не раз кликали наших противників оспорити єі також сістематичною критикою, що ж? Напр. з 1889 р. — не кажемо вже про раніщі часи — ми получили чимало лайок, навіть клевет, чимало фраз на, дешеву тему: ,,д. Драгоманов вже не був у Росіі, не зна справ у Галичині" і т. д., перекручувань наших слів, і ні одноі сістематичноі критики наших думок і навіть ні одноі фактичноі поправки нашоі помилки!

Сам д. Вартовий виставля проти нас тілько вину не нашу, а якогось кружка радикалів, котрий би то, повіривши нам, що буцім то народовецка печать нічого не варта, почав читати „Галицкую Русь". Але перш усего ми, за чужу вину не відповідаємо, а далі ще треба розібрати сю страшенну вину. Про те, що б який небудь радикальний кружок поділяв реакційні тенденціі ,,Галицкой Руси", смішно й говорити. Далі треба ж памятати, що між тенденціями „Гал. Руси" і народовецких редакцій нема ріжниці, окрім у точці про відносини національности малорускоі до великорускоі. "Галицкая Русь" виразно говорила, що вона підписуєся під "програмою Романчука" за виємкою лишень сего одного пункта „Православіє (унія), самодержавіе (батьківска рука „Правди") и народность" („національні' святощі") однаково — основи програми як галицких москвофілів, так і народовецких органів, — так що ті радикали, котрі читали „Гал. Русь", по части тенденцій не дуже оскоромились. Певно-ж вони читали „Гал. Русь" не ради тенденцій, а ради фактичних інформацій про Галичину, а надто економічних.

ІІо правді ж кажучи, таких інформацій иноді більше знайдеш в органах москвофільских, ніж в народовецких, а надто новоерского часу. Ставши партією урядовою, народовці мусять накривати соромливим покровом болячки австроруского житя, тоді як москвофіли, все таки як оппозіція, хоч дуже не мудра, иноді йіх відкривають. Д. Вартовому з товаришами нема иншого способу привернутн своіх сусід радикалів до читаня народовецких органів, як склонити сі органи до того, що б вони консеквентно критикували австроруске житє з точки демократичноі.

Тепер у Галичині починаєся ще один курьоз, послідки котрого, чого доброго, хто небудь те ж поставить нам в вину.

Скрізь в Австріі ведеся поступовими партіями агітація за загальне виборче право, котре між инчим одно тілько може дати Русинам достойне місце в соймі і парламенті. Галицкі радикали ведуть сю агітацію серед свого народу, як можуть, енергічно. Москвофіли починають приставати до тоі агітаціі, а народовці, а надто львівскі і йіх органи, йій противляться. Коли галицкі москвофіли рішуче приймуть в свою програму загальне виборче право, то не тілько демократам в наддніпрянскій Украіні інтересно стане читати йіх органи, а може й галицким радикалам прийдеся в сій точці вступити в компроміс з москвофілами, хоч стала солідарність між сими партіями неможлива. В Галичині случиться подібне тому, що ти бачимо скрізь в політичному світу, — напр. у Швейцаріі, де соціалісти і консерватисти, не зрікаючись своіх ріжниць, солідарно добиваються пропорціонального представительства, кртрого не хотять тамтошні радикали (буржуазні), що мають, при звичайній виборчій сістемі, в своіх руках парламентску більшість. Звісно, радикалам галицким, котрих національні думки однакові з народовецкими, було б ліпше йти вкупі з народовцями в сій справі, — так що-ж робить, коли народовці противляться виборчій реформі, котроі требує вся демократія в Австріі?

Коли д. Вартовий зна в російскій Украіні „авторітетних" людей, то нехай би він намовив йіх порадити галицким народовцям перемінити йіх явно скандальну політику хоч в сій точці. Се було б і актом практичного миротворства російских Украінців перед галицкими народовцями і радикалами!

Ми назвали вище миротворство д. Вартового сентіментальностю. Ми назвемо єго ще й зовсім порожнім. Посередник проміж воюючими державами, мировий судьдя, не говорять сторонам: sеіd еіnіg... братія, любите другъ друга! і т. и. а ставить перед ними ясні точки для миру. Д. Вартовий сего не робить і через те все єго миротворство не має ніякоі вартости. Хай би справді д. Вартовий і другі „авторітетні" патріоти украінскі, котрих болить „братовбивча війна", попробували напр. намовити галицких народовців пристати до агітаціі за загальне виборче право, а окрім того в скоро будучих виборах депутатів у сойм, а далі в державну раду, відступили радикалам певне число посольских місць, хоч мінімальне.

Горе тілько, що ми наперед не віримо в щасливий кінець такоі, чи подібноі миротворчоі програми серед народовців, а надто львівских, котрі ніяк не зважаться рішуче стати до оппозіціі (фракція Романчука, „ДЪло") або навіть розірвати з польскими панами і ультрамонтанами (фракція д. Барвінского, „Правда"). Ми навіть бачимо перед собою перспективу „братовбивчоі війни" між самим д. Вартовим і львівскими народовцями. Д. Вартовий у своіх остатніх листах став власне на ту точку, на якій "азъ грЪшный" стояв перед Галичанами в 1872-73 рр. Він торкнувся критично народовецкоі пресси і товариств і показав такі яскраві приміри ретроградности дд. К. Устіяновичів, Верхратских, „Просвіти" і т. и. які і в „Народі" не часто показуються. Вже „Діло", перепечатавши закиди д. Вартового проти радикалів, з додатком і свого перцю, — про єго критику народовців замітило: „мнимі хиби народовців не зовсім справедливі" (Так самісінько „Правда" 1872-75 рр. говорила про мою критику!)

Що ж далі буде? Хиба д. Вартовий спинить свою критику ради миру?! Він росказав, як цензура „Просвіти" заборонила, як „атеістичну", прислану з Украіни брошурку — переклад статі Лескова, писателя, котрий в Росіі належить до консервативних, пропущеноі там цензурою. Коли хто скаже на те д. Вартовому: seіd eіnіg... mit dеn Сеnsоrеn dеr Рrоswitа! то д. Вартовий відповість: "се така-ж дурниця, як проповідати: вівці, обніміте вовків!" Коли д. Вартовий, як можна думати, чоловік енергічний, то він помимо „Просвіти" надрукує ту брошурку, далі другу, третю, відповідні своім поступово-радикальним думкам. Москвофіли закричать про нігілізм. Народовці тоді мусять заявити, що вони „воліють ліпше взяти розбрат з Украіною, ніж піти за такими лжепророками" (див. статю Вол. Барвінского проти нас у „Правді" 1876-77) і навіть, що б оправдити свою анахтему проти д. Вартового, знайдуть у него „москвофільство", напр. в тім місці єго нових листів, де він ставить російску прессу вище галицкоі. І підуть д. Вартовий і приятелі єго в "козлища" на страшному суді народовецкому!...

Чи не ліпше було б йім і не ждати того суду?

Ми вже мали пригоду сказати д. Хв—ові, що справу рішучого розриву між галицкими народовцямм-консерваторами і щирими поступовцями серед украінских націоналів уважаємо за непремінну. Остатні листи д. Вартового ще більше впевняють нас у тому. Даремні будуть усі заходи людей, як. д. Вартовий, вивести напр. „ДЪло" із єго туману, або",Правду" із крутійства і ультрамонтанского клерікалізму, а тим часом сей туман, крутійство і клерікалізм будуть де далі все більше компромітувати украінский рух і в Росіі. Коли в тамтешніх кругах украінолюбских ознаки галицкого народовства знайдуть собі достаточно прихильників, то кругам тим прийдеся або затягтись в конечну деморалізацію, або „розділитися на ся" і тоді щирі поступовці з тих кругів муситимуть шукати собі осібних від "Діла", „Правди", а може й від "3орі", органів у Галичині. Чи вони згодяться на чому небудь з галицкими радикалами, що б закласти спільний орган, чи заложать свій осібний орган, — се в суті все одно. Можна тілько бажати, що б се сталося як найскорше, і що б при тому поступові націонали украінскі вислали від себе своіх людей у Галичину, для впорядкуваня там свого органу.

Еміграція — річ тяжка, але при певних обставинах необходима. З самого XVI ст. свобода Англіі і Шотландіі, далі Франціі, Германіі, Італіі, Венгріі, не обійшлась без еміграціі і еміграційноі літератури. Не обійдеся без того і свобода Украіни. Тепер же наближаються часи досить гострі. Вся західня Европа, до котроі vоlеns nоlens привязана і Галичина, тепер очевидно увійшла в період зросту радикальних рухів. Россія не може зостатись довго при теперішній реакціі і апатіі, бо инакше, окрім усего иншого, почне вмирати з голоду і т. и. Украінский національний рух в Росіі не може стати консервативним, по програмі Качали, Романчука, Барвінского і т. и. бо инакше сам на себе накладе руки. В Росіі довго украінске поступовство не могтиме себе заявити навіть літературно. Остаєся єму одно — шукати собі трібуни і грунту для праці в Галичині...

Чим скорше, тим ліпше!

Ми мусимо додати, що тілько тоді, коли російско-украінскі поступові націонали рішучо зорганізуються як осібний від галицких народовців гурт, може статись і спасенний поділ між самими сими народовцями. Ми знаємо, що далеко не всі ті народовці, а надто на провінціі, згоджуються з тими міродайними кружками, котрі захопили в своі руки львівскі редакціі і товариства, та посольскі місця. Особливо напр. явне ультрамонтанство „Правди" та оппозіція народовецких політіків загальному голосованю обурює многих народовців. Тілько ж ся народовецка лівиця не знаходить в себе сили показати свою независимість і все плетеся за львівскою правицею, котрою керують люде або недоглядні і необразованні, або чисті крутіі і карієрісти. Може організація рішучих поступовців з русійскоі Украіни спасе з сеі народовскоі лівиці тих, хто ще спосібний спастись. А на переробку на ліпше львівского генерального штабу народовців — даремна надія. Воловодитись з ними — даремна трата часу.

Так як же? спита хто небудь. Попередній лист ви кінчили на мир, а тепер говорите про війну? Тілько ж ми ніколи не стояли за мир зо всіма на світі. Се було б сентіментальностю, або просто дуростю. Як і в попередному листі, так і тепер ми стоімо за мир, або за толлеранцію між відтінками, так сказати квантітатівними, серед украінских патріотів і поступовців, між рішучими відрубниками украінскоі національности і тими, хто признає єі близчі звязки з Москалями, чи з Поляками, між поступовцями радикальніщими, чи поміркованіщими, Але ми рішуче стоімо за чистоту думок квалітатівну і значить за рішучий розбрат украінских поступовців з усяким ретроградством і щирих людей між ними з крутійством. Ми думаємо, що нові листи д. Вартового приблизили час і такого миру і такого розбрату.

Париж М. Драгоманов.

30 Августа 1893.

Від редакціі „Народа". Як бачите з дати, Листи ш. автора скінчені ще перед пяти місяцями. З того часу, в справі виборчій, серед народовців змінилось мало. З противників загального голосованя, народовці раптом усі заявились були за проектом гр. Тафого, що досить близький був до загального голосованя. Але-ж з упадком гр. Тафого і єго проекту, дотеперішні народовскі провідники, опять покинули думку про загальне голосованє, і отсе недавно у соймі д. Романчук поклав внесок тілько на безпосередні вибори по селах, на основі теперішноі ордінаціі виборчоі з поділами на куріі, тим часом, як уся свідома людність, у Галичині, Русини й Поляки, селяне і міщане систематично домагаються загального голосованя. З народовців навіть оппозіціоністи обзиваються за загальним голосованєм досить несміливо і неясно, між тим як усі москвофіли рішучо стали добиватися загального голосованя, за котре подала петіцію в раду державну навіть „Русская Рада", що в руках давніщих москвофільських реакціонерів, — з більше чим 25.000 підписів!

Більше рішучо виступили провінціальні народовскі оппозіціоністи протів ново-ерства д. Барвінского і др. Між инчим, на вічу в Дрогобичі 29 декабря 1893 р. Др. Евгеній Олесніцкий, адвокат зі Стрия, один з найчільніщих народовців, критикуючи фідеікоміси, сказав таке:

„Всі партіі поступові противні фідеікомісам і в своіх програмах домагаються знесеня йіх. Як же-ж супротів того назвати поступованє посла, котрий вибраний з сільскоі куріі, і хоч заявляє себе Русином, не лиш голосує, але промовляє за заведенєм нових фідеікомісів в Галичині? (Голоси: Барвінский! зрадник! сумно !).

„Правительственний комісар (Русин-попович, Нападієвич) звертаєся в тій хвилі до предсідателя, щоби зборонив бесідникови промавляти в той спосіб про послів.

О. Давидяк (предсідатель, москвофіл) відповідає, що діяльність послів вільно критикувати.

"Др. Олесніцкий говорить серед того дальше: Так є Барвінский! І яким богам служить сей брідско-каменецкий посол, що без сорому на лиці сам топче ті інтереси, котрі повинен заступати і боронити?

"Правительств. комісар збороняє бесідникові говорити на той темат.

Др. Олесніцкий. Даруйте пане комісаре! Я не знав, що той посол тішиться особлившою протекцією правительства. Але загал висказав уже свій осуд всенародний і, може бути, сей голос народу приглушить у совісти сего посла ті панскі оплески, для котрих станув протів інтересів мужика. (Голоси: „Славно!") (Дивіть ДЪло 1893, 283).

"Після того, як народовці-реакціонери, по волі польских панів і руских князів церкви, стали йти в гору, — вибір д. Вахнянина в раду державну і д. Барвінского в сойм, - особливо після остатного, — стала проявлятися більше рішучо і оппозіція тому реакціонерству навіть серед львівских народовців.

Ми бажали би горяче, щоби та народовецка оппозіція ново-ерству видержала, і тоді прихільники думок д. Вартового з Украінців найшли би тут натуральних союзників, і поступово украінске народовство вибилось би на свою первісну дорогу.

 

З поводу XVI, XVII і ХVІІІ Листів д. Вартового.

(3 „Буковини")

Увага від автора. Перепечатуєно тут з „Буковини" і наші замітки з поводу XVI, ХVIІ і ХVIII Листів д. Вартового. Робимо се не лишень для того, щоб поправляти неточности нашого оппонента (се було б ділом безконечним, бо він майже ні разу, викладаючи наші думіки, не обійшовся без неточностів), а для того, що в сих увагах ми доповняємо ту сістему думок, котра виложена в попередніх наших Листах. До того ми і в сих увагах старались, при всякій можливости, нагадати історію важніщих боків украінского руху й остатні 20—30 років, напр. в справі відносин між російскими Украінцями і Галичанами, в справі популярноі літератури і т. и. В Росіі звичайно історію новіщих часів не дуже то знають, а історію думок і праць, котрі виходили з приватних кружків, всего менше. Тим часом правильний поступ не можливий без знятя минулого, бо инакше нові діячі будуть повторяти старі помилки, або з новим трудом відкривати Америки, котрі вже були відкриті колись і т. д. і т. д. З Листів же д. Вартового, як і з других ознаків, ми бачимо, що навіть між спеціальними украінолюбцями тепер дуже слабо звісні багато з характерніщих прояв громадскоі думки і праці в остатні 20—30 років на Украіні і в Галичині. То ми думаємо, що хоч короткі огляди деяких з тих прояв не будуть зовсім злишніми.

І я можу сказати, що залюбки прочитав ХVІ-ий лист д. Вартового, посвячений моій відповіді єму, напечатаній в ч. 20—22 і 24—25 „Буковини" сего року. З нами сталось таке, що рідко буває зі спорщиками, то-б то, що ми власне прийшли до одного, по крайній мірі в головних точках спору, хоч говоримо не одними словами. Ще для ліпшоі згоди скажу кілька слів з поводу остатнього листу д. Вартового, поправляючи его дрібні неточности й поясняючи деякі своі погляди.

Обговорюючи справу літературного образованя Украінців у Росіі, я вказав на те, що там батьки мусять давати своім дітям окрім Шевченка, ще Пушкина, Лермонтова, — і кажу, "Не судіть строго тих батьків, бо на світі єсть інтереси і окрім етнографічного патріотизму"; д. Вартовий передає моі слова так, буцім я „гужу етнографічний патріотизм, кажучи, що є інтереси і висші від його",— а далі каже навіть, що я „глузую з етнографічного патріотизму". Думаю, що неточність д. Вартового тут явна без дальшоі розмови. Тепер з додам, що я не тілько не думаю глузувати з етнографічного патріотизму, а дуже ціню єго як одну з підстав солідарізаціі людей, та лишень думаю, що одним ім люде не живуть і не можуть жити. До него треба ще чогось.

Далі д. Вартовий каже: „Д. Драгоманов у своіх „Чудацких думках" жалієть ся, що його опоненти не по правді виводять з його космополітизму, що мов би він зрадив украінство і через те відкидають часть єго роботи". Заявляю, що я нігде не висказував жалю подібного тому, який приписує мені д. Вартовий в підчеркнутих словах, по крайній мірі не думав висказувати такого жалю. Він був би неприличною претензійностю завше, а в моєму стані емігранта, котрого писаня заборонені і в Росіі, а часто і в Австріі, зовсім чудним. Я не жалів ся і на те, що деякі земляки звуть мене зрадником, або й просто Москалем, а лишень вказував на се, як на ознаку сили аргументаціі певноі партіі наших старомодних національників.

Д. Вартовий все дивуєть ся моєму поділу літератури руских Словян на „російску, великоруску, украінску та галицку" і ставить?? коло слів „великоруска" і „галицка". Не буду говорити про літературу великоруску, а скажу слівце про поділ літератури галицкоі від украінскоі, щоб хоч пояснити свою думку, коли не переконати д. Вартового.

Я вже заявив, що дивлюсь на розвиток літератури і єі вагу для певних громад з погляду не самоі тільки мови і етнографічного грунту певних краін, а з погляду всеі суми історико-культурних обставин. З остатнього погляду вийшло напр. те, що голландска література зовсім одокремилась від німецкоі, коли етнографічно Голландці тілько ріжновидиність дольніх Німців, котрі живуть від Шельди до Мемеля. Досить окремі історико-культурні обставини Галичини і російскоі Украіни, а через те літератури іх треба вважати, коли не за зовсім окремі, та за дуже одмінні одна від другоі. Властиво се каже і сам д. Вартовий, коли строго осужує галицкі писаня. Я не буду тут пускатись в суд над ними, а вкажу тілько, і з поводу приміра д. Вартового, на те, що для російских Украінців галицкі писаня вдають ся не до смаку і по змісту і навіть по мові. А Галичанам-же, певно, вони до смаку. Вирази до смаку, не до смаку можна взяти в сім випадку за сіноніми своє, рідне — і не своє, чуже.

Подібно тому, як я казав, що малоруска література ще виробляєть ся, щоб зробитись самостоячою національною літературою, скажу і те, що спільність літератури украінскоі і галицкоі також ще тілько виробляєть ся. Вже один факт, що в російскій Украіні з галицких беллетристів не читають ся зовсім ніхто, окрім Федьковича, Франка та Кобринскоі, говорить на користь сеі думки, хоч і сумноі.

Які умови помогли-б тому, щоб скорше зближились, або й злились літератури украінска і галицка, про се довго-б треба говорити. Я по части говорив про се і не раз, де инде. Тепер скажу взагалі, що російскі Украінці і австрійскі Русини можуть зійтись лишень на грунті інтересів демосу і всеевропейских поступових ідей.

Не знаю вже справді, чи говорити мені про мою, як каже д. Вартовий, Дульцінею, то-б то російску літературу. Мені дуже сего не хочеть ся, бо я вже думав, що вже вияснилось, чому і з якою ціллю я ставав єі Дон-Кіхотом. Та мабуть таки треба сказати два слова ще. Коли д. Вартовий зволить прочитати моі „Чудацкі думки", писані в „Зорі" і в „Народі", та загляне в „Правду", то побачить, що „чарівники", котрі напр. називали російску літературу нічого невартою і навіть шкодливою, „продуктом жовтоі крови", „ташкентскою" і т. д., істнували не в моій "уяві", а в дійсности, в котрій навіть учені люде не радили давати Галичанам Спенсера і Тена в російскому перекладі. Я боронив згадану Дульцінею головно перед Галичанами ради того, що в ній тепер можна знайти культурного елементу далеко більше, ніж в галицкій літературі, і до того такого елементу, котрий, як спробовано було на „Академичному Кружку" 1875-76 рр., веде просто до народовства, далеко правдивіщого ніж правдянске. І в російскій Украіні я боронив сю Дульцінею лишень перед тими, хто на неі дійсно нападав (а таких „чарівників" д. Вартовий знайде між иншим і в „Правді'') і тілько ради реального краєвого матеріялу єі (в тім числі і украінского) і ради европейского елементу, котрого тепер в ній більше, ніж в украінскій. В своіх-же листах у "Буковині" я навіть і не бороню мою Дульцінею, а просто вказую факт, що такі писателі, як Гоголь, Тургенев, тепер стільки-ж рідні украінскій інтелігенціі, як і Шевченко, — і здає ся, і сам д. Вартовий признав сей факт. Коли-ж на украінскій мові появлять ся своі „Віі, Тарас Бульба, На канунЪ, Отцы и ДЪти" і т. и., я перш усего признаю сей факт. А до того, коли в літературі украінскій в загалі буде більше культурного елементу, ніж в російскій, то я перший буду радніщий проміняти сю Дульцінею на рідну прекрасну Олену. Коли д. Вартовий радить і тепер землякам читати Гомера, Данта, ІІІекспіра і т. д. в орігіналах, або хоч в німецкому перекладі, то я готов підписатись під єто радою обома руками. Тільки боюсь я, що не богато наших земляків піде за єго радою в російскій Украіні.*) [*) Я попрохав би д. Вартового вести рахунок за 5 років і потім показати, скілько знакомих єму украінских батьків довели своіх дітей до того, щоб вони знали мову німецку, так як російску.] А про Галичан позволю собі росказати таку пригоду:

В 1875—76 рр. у Відень зайіхав один молодий украінофіл з Киіва і добре зближив ся з Січовиками. Яко російский молодик, він ледви знав по німецкому, то-б то міг читати фахові книжки (зрештою мушу сказати, що й таке знанє німецкоі мови в нас зовсім не звичайне) але знав німецку літературу по російским перекладам. І що-ж він побачив у Січі? — що там ніхто, окрім одного, і не знав, що у Німців єсть романісти Ауербах і Шпільгаген, і через те він прохав, щоб киівскі приятелі вислали ему грошенят, щоб на новий рік подарувати в Січ орігінали названих німецких писателів від імени украінскнх братів. Я памятаю, яке здивованє і опозицію викликала ся просьба в наших приятелях-украінолюбцях, якого труду коштувало мені, ознакомленому вже з Галичиною, випрохати таки в них грошенят на се діло.

До того мушу звернути увагу російских Украінців ще на одну річ: в Росіі живе між иншими іллюзіями про Галичину, ще й така, буцім то освічені Галичане добре ознакомлені, коли не зо змістом, то з мовою німецкоі літератури. Але треба завважати, що остатнє було правдою до 1867-го р., коли німецка мова панувала в гімназіях і університетах в Галичині. Тепер же, коли там панує мова польска і подекуди введена галицко-руска, гімназісти і студенти галицкі часто дуже шкандибають з німецкою мовою і через те ім часто лекше прочитати напр. Спенсера по російському або по польскому, ніж по німецкому. А вже про англійскі орігінали і говорити нічого, коли і французку мову рідко хто знає навіть з літератів галицких.

Що єго робити в такім стані річей? Звісно, намовляти земляків до науки, до праці, — та чи-ж богато іх послухає нашу проповідь? Працювати? — та ж добра праця требує гурту!

А тимчасом треба образувати дітей, треба сіяти певні ідеі в громаді і навіть між самими сіячами... Що-ж дивного, що людина хапаєся за перші готові книжки на близькій мові, як напр. російска? І коли д. Вартовий придивить ся до речі близше, то побачить, що найбільше кричать против того зовсім не ті, котрі бажають, щоб Украіна з Галичиною мали своіх Гоголів, Тенів та Мілів і т. д., а ті, котрі не хотять, щоб наші люде йшли дальше питомих Тредьяковских та Булгариних.

Я-б не хотів сперечатись з д. Вартовим з поводу д. Кониського, бо єсть багато рацій, з поводу котрих спір наш не може йти, як би слід було. Але перед докором з боку д. Вартового в крайній сторонности не можу зовсім обійти сеі речі. Я заговорив про д. Кониського лишень з поводу того, що д. Вартовий поставив єго в числі наших беллетристів, таких, як Нечуй, Мирний і Чайченко. Власне не хотячи замовчувати сильніщих боків праці д. Кониського, я сказав, що він „має свою ціну, як писатель російский, як корреспондент деяких газет і автор деяких невеликих студій про краєві справи" (Д. Вартовий пропустив остатні слова, в котрих я розумів журнальні студіі д. Кониського), — але як беллетристові украінскому я мусів одректи значінє д. Кониському, по раціям, котрі і поставив. Д. Вартовий сам тепер говорить, що він невдоволений беллетристикою д. Кониського. В чім-же я помилив ся? Д. Вартовий каже все таки, що д. Кониський "почав писати великі повісти з інтелігентного житя тоді, як ніхто сего у нас не робив". Правда, але які повісти? Коли се повісти недоладні, то чи се заслуга, чи шкода? Повісти д. Кониського можна прирівняти до „патріотичноі беллетристики "Русскаго ВЪстника" з тою одміною, що в него нема і такого сліду таланту, який був напр. у Болеслава Марковича. Ми сказали-б, що "украінофільский" патріотизм д. Кониського наводив єго на менше реакційні тенденціі, ніж тенденція „патріотичних" беллетристів Катковского журнала, коли б в недавних утворах д. Кониського не проскочила подібна-ж нитка злости проти поступовоі молодіжи на Украіні. Хто-ж в Росіі признає літературні заслуги Катковских беллетристів і не признає, що самою своєю манерою малювати певні боки громадского житя, вони тілько заплутували громадскі думки?

Тепер д. Вартовий вказує і на публіцистичні праці д. Кониського, про котрі раніше не було в нас розмови. Ми і тепер скажемо, що признаємо заслугу за певними публіцистичними роботами д. Кониського, власне російскими, в котрих він, здержуємий рамками характеру тих російских часописів, в котрих він писав (Земство, Страна, ВЪстн. Европы, Русская Мысль) держав ся тенденцій демократичних і поступових, хоч і тут всажував иноді такі речі, як похвала єп. Пелешу, яко репрезентанту украінского народного напрямку. В публіцистичних-же працях на мові украінскій, в галицких виданях д. Кониський вагав ся на всі боки між поступом і реакцією, між демосом і панством, і може служити власне приміром того, як писатель працьовитий і по своєму щирий, може крутитись і закручувати других, коли він став до публіцистичноі роботи, не вияснивши собі основно-культурних і політично-соціяльних прінціпів і руководячись одним лишень формальним націоналізмом, етнографічним патріотизмом. При инших, більш нормальних відносинах між російскою Украіною і Галичиною такі ознаки публіцистичноі праці д. Кониського, впали-б тільки на єго писательску особу, а тепер вони наробили на лихо шкоди, котру приходить ся виясняти, хоч се і досить прикра робота, та при певних умовах і не так то легка.

При такому суді про украінскі писаня д. Кониського ми мусимо сказати, що вони могли-б мати досить велику заслугу: з огляду на мову, над котрою д. Кониський, видимо, багато працював і котру добре виробив, так що вона-б могла служити приміром для молодих писателів і читателів. Тілько як звичайному читателю розділити мову від змісту?

Д. Вартовий ще говорить про одну заслугу д. Кониського, кажучи, „що ніхто більш за дд. Куліша та Кониського не зробив для поєднаня між нами й Галичанами". Се по части правда, та й тут треба звернути увагу не на саму тілько форму поєднаня, а й на суть єго. А тоді вийде, що д. Кониський служив не стілько провідником у Галичину поступового духу, котрий жив в украінскому руху 60-их і 70-их ро-ків, скілько проводив на Украіну формальний націоналізм, темноту думок і безпрінціпну емпірістику львівских народовців, і сим чимало пошкодив украінскій справі по обидва боки Збруча. Звісно, таку ролю відбув д. Кониський, дякуючи і малому взаємному знаню між Украіною і Галичиною і тій темряві єгипецкій, котра взагалі окутала Украіну в в 80-ті роки, та все таки на нему лежить велика доля одвічальности. І тепер, коли та темрява почала розходитись, свіжим Украінцям прийде ся просто рвати звязки в Галичині, вироблені за поміччю д. Кониського, і приставати до других, котрі почали було вироблятись в 70-ті роки і котрих зросту багато перешкодив д. Кониський.

Ось наша отверта думка. Нам не так то легко єі говорити, але щире слово д. Вартового потребує рішучоі відповіді.

Париж, 23 сентября 1893.

 

Р. S. В зносці до ХVII-го листу д. Вартовий зачіпає справу, котра більше належить до змісту попередніх листів, а власне про те, на скілько можна признавати належащими до літератури, рідноі украінцям, праці, писані Украінцями з роду, але писані чужою мовою. Д. Вартовий згоджує ся брати до украінскоі літератури твори наших писателів до татарскоі доби, хоч і писані по староболгарскому, але не хоче брати туди творів нових писателів, як Капніст, Гоголь і др., писавших по російскому. Се справа складна і ми не беремось розрубувати спор дуже рішуче.Думаємо лишень, що писателі, котрі вийшли з певноі націі і говорили про житє єі, а також удержали певні ознаки питомого національного характеру, хоч і пишучи по чужому, повинні знайти місце і в історіі літератури тієі націі, а тим наче, коли вони читають ся єі інтелігенцією. Такий власне випадок з Мик. Гоголем, котрий мало того що писав про украінскі речі, а ще виявив ліпше, ніж хто другий, одну з основних прикмет нашого національного характеру, — юмор, подібно тому, як Шевченко лірізм. (Якось так вийшло, що на украінскій мові наші писателі показали чимало жарту, по більшій части досить низького, а юмору, або як кажуть Французи: „високого комізму", не показали). Через те Гоголь нам двічи рідний і, певно зістанеть ся таким і на віки, скілько-б не розрослась література украінскоі мови. Про теперішних російских беллетристів, з роду Украінців, тут ми сперечатись не будемо, без них признаки таланту бачимо тілько в Короленку, а зректись Гоголя на цілковиту користь Москалів, не можемо (собі дорожче коштує! як кажуть купці) і думаємо, що історик цівілізаціі на Украіні не обмине й предвістників Гоголевих: Капніста і Наріжного, так само як не обмине він і славістів, істориків і етнографів Украінців, як Максимовича, Бодянского, Костомарова і др., хоч вони і писали не по украінскому. (Д. Ом. Огоновский минув в історіі малороссійскоі літератури Гоголя, але бере туди всі наукові праці про Украіну вище названих учених). Французу кажуть, що всі роди літератури добрі, окрім скучного. Подібно можна сказати і про доктрини, що всі вони добрі, окрім смішних. А доктрина, по котрій Гоголь буде для Украінців нерідним писателем, в одній лініі з Моліером або Бальзаком, тоді як напр. д. Кониський буде украінским класиком, стілько-ж не вірна, скілько й смішна. Таких доктрин треба стерегтись, щоб не пошкодити своій же справі!

Треба сказати дещо і з поводу ХVII-го „Листу" д. Вартового. Там говорить ся про думки Костомарова, що наша література мусіла-б переважно бути простонародною. Д. Вартовий каже, що почасти се й моі думки і резюмує іх так, що ми радили украінским писателям „сидіти поки на самій народний літературі", то-б то на популярній, для простого народу.

Таке резюме не зовсім точне. (Д. Вартовий, певно, з прихильности до справи „горячиться", і через те часто неточний!) І Костомаров признавав літературу украінску не тілько для простого народу, а й про него. Се і єсть правдивий змисл терміну "простонародність украінскоі літератури", на котрий ударяв д. Куліш в єго звісній, на свій час так характерній статі. Під сей термін вкладають ся доси більша частина ліпшого, справді живого, написаного по украінскому від часів інтермедій XVII—ХVIII ст. і Котляревского. Се факт і се грунт для нашоі літератури, котрий треба мати завше на оці, котрий мусить звиняти тих патріотів, що тепер хотіли б як найбільше вдержати наших писателів на сім грунті, як Костомаров.

В подібнім гріху провинив ся, як каже тепер д. Вартовий, по части і я в своіх статях у „Правді" 1873—74-го р. Коли хто піднімав розмову про такі погляди, то треба перш усего представити йіх точно, а окрім того зрозуміти йіх ціль, котра зовсім не була в тому, щоб „помоскалити" наш нарід, як запевняв д. Вартовий в попередніх листах.

На сім ми скінчимо історичну частину нашого спору в сій точці, і перейдемо до практичного боку справи.

Тепер в усякім разі навряд, чи знайде ся Украінець,, котрий би радив нашим письменникам сидіти на самій простонародній літературі навіть в найширшому змислі сего слова. Навіть при найбільших сімпатіях до простонародности усякий мусить признати по крайній мірі волю кождому писателю вибирати собі сюжети, аби тілько праця єго вийшла вдячною, живою, — між инчим і по мові. А дивлячись так, приходить ся иноді радити новим украінским писателям, щоб оглядали сь на простий нарід і не впадали в свого роду Тредьяковщину, котра так часто кидаєся в очі писателів галицких, більше затягнутих в високу і широку літературу. Простонародність хай буде для наших писателів Антеєвою землею!

Далі в наші часи скрізь, а надто на нащій землі, всякі справи демосу мусять мати велику важність. Значить, для нас мусить бути дуже важною і література про простий нарід і для него. Отже треби сказати, що в остатні роки в украінских діячів ся думка, видимо, поблідла. Література етнографічна упала, популярізаційна те-ж. Майже вся робота кинулась до „високоі" літератури, хоч там,

як собі хоче д. Вартовий, — добрих овочів далеко не придбано. В справі літератури популярізаційноі новіщі украйнолюбці пішли назад навіть проти 60-тих років і не тілько по праці, а навіть по замірам.

В 60-ті роки, після відозви Костомарова, в Петербурзі, Полтаві і Киіві були зроблені планомірні початки певного енціклопедичного виданя популярних брошур, котрому можна було закинути хиба деяку вузость, а також народницку консервативність. Але найбільший гріх тодішних украінских діячів був у тому, що вони, наткнувшись на цензурну заборону в Росіі, не перенесли своіх видань в Австрію і не виповнили там свого плану популярноі енціклопедіі.

В 70-ті роки в Киіві взялись за поновліня видань 60-их років, а також виробив ся новий ширший план популярноі енціклопедіі в европейско-поступовому напрямку. Сей план важко було виповнити через дві перешкоди: слабе знатя мови украінскоі молодшими украінолюбцями, котрі горячіще брались за сю думку, а також слабе наукове йіх вихованє, котре показувалось в слабому знатю европейских мов. (Я говорю по власному близькому досвіду, бо в 1874—75 рр. у мене що тижня збирались „енціклопедісти" для обради праці по плану, котрий між инчим був виложений і в моіх статях у „Правді". Але при довшій праці і видержці плану можна-б було сему горю помалу помогти. В усякім разі в 1874 — 75 рр. Кияне вспіли видати більше популярних брошур, ніж скілько йіх вийшло перед тим і після того. Цензурна заборона 1876-го р. спинила сю публікацію в Росіі, але найгіршим лихом і тепер показалась власна невидержка украінолюбців. Одні тілько рішучі соціалісти якийсь час пливли проти ворожоі течіі і видали кілька брошур, в котрих були своі хиби, алє котрим не можна-ж відмовити і певних достоінств і в-усякім разі заміру перенести в наш нарід певний общеевропейский круг думок.

Робота ся украінских соціалістів спинилась через стіхійні нещастя, поліційні перешкоди в Росіі, доноси галицких старших партій і т. п. *). [Зрештою, я думаю, що деякі з соціял. брошур віденьских і женевских того часу можнаб-було тепер перепечатати в Галичині.]

А тимчасом увага украінолюбних кружків у Росіі відвернулась від літератури народноі до високоі, — і за 10 років ледви 2 — 3 популярних книжок появили ті кружки в Росіі і Австріі, та й то видали йіх без усякого плану. Лишень в остатні 3—4 роки видно більшу працю по сій части: популярні брошури украінскі появляють ся в Росіі, тамтешні украінолюбці печатають деякі брошури в Австріі, беруть досить дійсну участь в елементарних видавництвах в Галичині і Буковині. Се звороти на добру дорогу, — та на них треба глянути критично.

Тепер ми не маємо під рукою матеріялу для докладноі критики сих популяризаційних проб теперішноі доби. Скажемо тілько дещо в загалі. Проби сі слабують трема хибами: 1)безсистемностю і припадковостю вибору тем (напр. чому вибрано для розмови у Украінцями крижане море, коли йім не росказані основи загальноі географіі, ні не описана власна краіна?); 2) залежність вибору від російского письменства, в котрому справа популярноі літератури поставлена зовсім не раціонально, не глядючи на широковіщательні народницкі розмови, а по части дякуючи йім (примір: переклади брошур гр. Л. Толстого, користь від котрих дуже спорна, — переклад брошури про Сократа, в котрій характер атенского спорщика-ентузіяста представлений дуже не вірно і до котроі украінска перекладчичка додала злишне і не додала потрібного); 3) без'ідейність або ідеі поверховного і негуманного націоналізму (див. в „Народі" нашу рецензію на брошуру д. Чайченка про Квітку). Багато єсть причин на такі і инчі хиби, — але між тими причинами, безспорно, єсть загально мала увага до самоі справи, до самого обєкту популярноі літератури — простого народу.

Ми тепер не будем споритись з. д. Вартовим і згоджуємось з ним, що наша література мусить розвиватись і з гори в низ і з низу в гору. Але, зваживщи, що література живе для людей, а не люде для літератури, і зваживши, що в украінский літературі найбільше має потребу той простий нарід, котрий ніякоі мови не знає окрім украінскоі, а нарешті, що ся мова простого нашого народу єсть основа і живоі вищоі літератури украінскоі, ми все таки скажемо, що головна праця наших писателів мусить бути вироб літератури нашоі з низу в гору. Тут популярізаційна література мусить зайняти широке місце.

Під словом же популярізаційна література я розумію систематичний провід у простий нарід думок, вироблених найвищою інтелігенцією. Колись д. Куліш вказував на „простонародність" украінскоі словесности, як на єі найбільшу славу, як на єі осібну прикмету серед других. Коли-б нам пощастило виробити літературу строго-мужицку по мові, посвячену інтересам найбільшоі маси людности нашого краю, тепер соціяльно-найнизчоі, а в той же час літературу, одушевлену найвищими ідеалами европейскоі цівілізаціі, тоді б ми появили щось дійсно орігінального серед культурного світу, — такого, що про него і той світ заговорив би! Ну, та мабудь ся моя колишня мрія так мрією і зістанеся! Але в усякім разі перед нашими патріотами справа популярноі літератури стоіть більше пекучою, ніж перед другими. А тимчасом справа ся дуже занедбана в остатні часи і між иичим через те, що майже вся увага теперішних украінских літераторів звернута до „високоі" літератури. І дуже часто, коли бачиш далеко не блискучий плод праці якого земляка на сім полі, напр. зовсім слабі переклади великих европейскях поетів, мимомоволі думаєш: чи не ліпше було-б звернути працю напр. на переклад якоі елементарноі чи популярноі книжки? Та впять таки скажемо: Нехай собі люде працюють як хотять, аби працювали, та тілько треба-б, щоб хто небудь як найскорше і як найсерьозніще взяв ся і за популярну літературу, а до того в напрямку, котрий би справді був вартий заходу, то-б то в такому, котрий би переносив у нарід думки передовоі інтелігенціі, а не такі, з котрих вже інтелігенція сама виживає і котрі вона кидає народові, по слову: „На тобі, небоже, що мені негоже".

Такоі популярноі літератури не пустить тепер цензура російска, ні добровільна цензура старших гадицких партій. Для неі треба, осібного просвітного товариства в австрійскій Руси... Нехай би наші земляки про се подумали!

Париж, 29 сент. 1893.

 

Я лишень тепер получив ч. 38 „Буковини" 1893 р., де напечатано ХVII-ий „Лист" д. Вартового, і попрошу у Вас місця на відповідь.

Споритись мені далі тепер з д. Вартовим власне нема чого, бо він тепер не дає обєктів для спору, Д. Вартовий згоджує ся зо всім тим, що я кажу про хиби, котрі спиняють тепер зріст руско-украінскоі літератури, та тілько каже все таки, що воно не так страшно", і сподіваєть ся, що лихо поправить ся якось. Я сам сподіваюсь, що поправить ся, але власне лишень тоді, коли Украінці признають, що „воно таки досить страшно", зрозуміють прінціпи тих хиб, та візьмуть ся за прінціпіяльну-ж поправу іх.

Споритись же зза субєктивостів, котрих чимало розсіяно і в XVIII. Листу д. Вартового, по крайній мірі скучно. Я лишень поправлю одну з неточностів, котрих, як звичайно, з горячки, наніс д. Вартовий і в сей Лист. Тай то поправлю лишень через те, що д. Вартовий, неточно передавши моі слова, кладе за них відвічальність на цілий гурт і бачить в них доказ аж двічі згаданоі ім, на ділі фантастичноі, прикмети украінских радикалів, а власне, що ті „радикали люблять усюди вишукувати у своіх оппонентів (вище сказано: у кожному нерадикалові) сховане ретроградство".

Я вказав у 25 ч. „Буковини" на замітку д. Вільхівского, як на примір більш вірних і більш пожиточних для нашоі літератури поглядів, ніж ті, які виголосив д. Вартовий в напечатаних перед тим Листах. Д. Вартовий тепер покликуєть ся на те, що він у ХIII Листу, напечатаному в 29—30 чч. „Буковини", зійшов ся з д. Вільхівским, - і після того виводить про мене і радикалів у загалі те, що виписано вище. Діло-ж у тім, що д. Вартовий в перших своіх Листах: назвав літературу російску „шматом гнилоі ковбаси", за котру мовби то я „продаю матір", а кн. В. Мещерского і навіть „урядників" (жандармів сельских) репрезентантами рос. культури. Д. же Вільхівский сказав, що теперішна украіно-галицка література не може видержувати на Украіні конкуренціі з літературою російскою, бо остатня все таки поступова і жива, а перша, тепер реакційна і мертва.

Чи я-ж помилив ся, цітуючи д. Вартового? Чи в Листах єго не стоіть чорним на білому „шмат гнилоі ковбаси" і т. и.? А в усякім разі при чім тут „вишукуванє схованого ретроградства"? Се річ, котра, очивидно, зовсім сюди не належить!

Про те-ж, що в ХIIІ. Листу д. Вартовий показав думки, „однаковісінькі" з думками д. Вільхівского, скажу, що навіть, коли б се й було так, то що-ж, тут "кумедного", як каже д. Вартовий, у тому, що я, пишучи замітку, напечатану в 25 ч. „Буковини", не мав перед собою 29—30 чч. „Буковини" з ХIII-м Листом д. Вартового?! Тепер я мушу сказати, що з XIII. Листу під фірмою д. Вартовий появив ся трохи не новий писатель, котрому я посвятив осібні Листи в „Народі".

В сих листах я вказую і на згоду свою і незгоду з сим писателем, і радий би почути відповідь д. Вартового про обєктивні точки нашоі незгоди і радий буду „побалакати з ним", коли він сам того хоче, як можно думати по тому, що він цітуе з Сільвіо Пелліко. Тілько я-б дуже прохав єго не наносити в своі дальші Листи стілько субєктивностів і неточностів.

А поки що я попробую усунути один з корінів непорозуміня між нами з поводу вживаємих нами термінів партійних, і для сего зверну увагу д. Вартового на одну точку єго Листу ХШ, де він ділить теперішну украінску інтелігенцію „на дві громади: стару, або украінофілів, та молоду, або свідомих Украінців".

Хоч д. Вартовий і кида мені стереотипну фразу, що мовби то я „живучи далеченько, стою тепер не в курсі діла", та я скажу, що мені, хоч би і з Листів д. Вартового і з „Рrоfеssiоn dе fоі молодих Украінців", прекрасно відомі проби такого поділу украінскоі інтелігенціі. До того я ще осмілюсь сказати, що автори таких проб стоять в такому курсі, при котрому ніколи не зрозуміють постанови національноі справи і відповідних ій партій ні в одній европейскій стороні, в тім числі і в нашій! Сей поділ двічі, коли не тричі фантастичний і ультракружковий.

Не буду спинятись на поділі на старих і на молодих, як на речі, котру треба залишити хиба гімназістам, бо тепер, слава богу, і в нас, як і скрізь на світі, єсть і молоді і старі однаких думок, і поступових, і инших, і працюючі і непрацюючі. Скажу лишень про поділ д. Вартового по єго суті в додаток до того, що вже сказав у „Народі" з поводу ріжного вживаня ріжними людьми слова „украінофіли", котрими д. Вартовий не довольний з одного погляду, а напр. д. Арабажин і другі зовсім з другого.

Терміни партійних імен треба розуміти і вживати відповідно букві іх і історіі. Історія показує нам, що термін „украінофіли" появивсь в 50—60 рр., в часи видань Куліша і „Основи", параллєльно терміну „славянофіли" (московскі), з котрими з початку украінскі патріоти ішли вкупі, а потім розійшлись. Відповідно тенденціям і праці тих людей, котрих тоді прозвано украінофілами, можно було взяти під сей термін всіх учених і писателів украінских від часів Квітки, і слід і тепер взяти під него більшу частину старших і молодших писателів, котрі чи так, чи инакше пишуть про Украіну і для неі, (напр. від старого Мордовцева до молодого Чайченка) — так що поставити, як д. Вартовий, ознакою украінофілів те, що вони „нічого не роблять для укр. літератури" (навіть на самій украінскій мові) буде зовсім чудним. Очивидно, д. Вартовий мусить прибрати для людей, котрих він має на оці, який небудь другий термін, котрий би не мав такого виразного історичного і буквального змислу, що не допуска себе перекручувати по фантазіям.

Далі зовсім не годить ся і термін „свідомі Украінці" для ознаки новоі громади, про котру говорить д. Вартовий, бо і та громада прекрасно вкладає ся в термін „украінофіли", в єго буквальному і історичному змислу. Термін „украінофіли" появив ся не випадково, а зовсім раціонально, аналогічно другим подібним термінам, котрими звали другі подібні напрямки в Европі. В першій бо половині XIX ст., а надто після війни проти Наполеона в 1812-1815 р. скрізь по Европі розішлись націоналістичні напрямки, котрі названо германофільством, кельтофільством, славянофільством і т. д. Ознака всіх іх і наукова основа була в тому, що всі вони виводили певні політично-соціяльні і культурні тенденціі (чи поступові, чи реакційні) з певноі суті, або духу (dаs Wesen, dеr Gеіst) ріжних народів, чи рас. Самісінько так поступали і наші земляки — украінофіли.

Після 1848 р. подібні напрямки почали вимирати і тепер власне майже вимерли в більше передових сторонах Европи, зоставивши після себе слід лишень в науці етнологічній, котра і тепер, по при новому порівняючому методі (антропологічному і історичному) дошукуєть ся все таки біологічних і історичних відмін між національностями. В політичному-ж житю старий націоналізм вкінець розбила Бісмаркова німецка імперія (без 9,000.000 австрійских Німців, не кажучи вже про швейцарских, котрих в ту національну державу і пряником не заманиш, та за те з насильним прилученєм Альзатців, з насильною германізацією шлезвигских Датчан, лорренских Французів і познаньских Поляків) і поява інтернаціонального робітницкого руху. В політичній і культурній роботі тепер скрізь в заходній Европі висунулись на перший плян тенденціі космополітичні або універсальні, котрі, не одрікаючи краєвих і національних відмін між людскими групами, признають, що головні, основні ціли громадскоі праці однакові в усіх, по крайній мірі европейских народів.

Старі націоналістичні теоріі тепер лишень доживають віку серед одсталіщих народів Европи, або ліпше серед більше одсталих шарів іх інтелігенціі. Такими вимираючими тепер напрямками суть у Росіі славянофільство і украінофільство. Ті люде, котрих д. Вартовий зве "свідомими Украінцями", котрих в попередних Листах звав „національно-народовцями" і т. и., мусять бути любісінько названі украінофілами, коли тілько д. Вартовий вірно виложив іх погляди, коли вони дійсно вважають напр. дд. Нечуя, Коніского і т. и. за своіх літературних представителів, бо тоді вийде, що й вони опирають суть своіх тенденцій головно, чи переважно на суті або духу національности украінскоі, відповідно тому, як вони там єі розуміють. Такі люде можуть бути поступовцями, чи реакціонерами, як були в свій час тими, чи другими ріжні германофіли, кельтофіли, славянофіли (нагадаю, що колись славянофілами були по своєму а) Погодін, б) Хомяков і К. Аксаков, в) Герцен і Бакунін). Але все-ж таки основа, вихідна точка іх тенденцій буде стара: націоналістична, та сама, яка була в свій час у ріжних других— філів.

Отже украінскі радикали єсть у нас початок нового европейского напрямку: космополітичного, універсального, гуманістичного і т.д., початок людей, котрі звуть себе не украінофілами, а людьми, чи Европейцями украінскоі націі. Люде се напрямку рішуче поступового, — але поряд з ними можуть бути і люде напрямку поміркованого, консервативного, або й реакційного (чому початок бачимо в галицких ультрамонтанах), але завше такі, котрі опирають своі тенденціі на грунт не націоналістичний, а загально-европейский. Я не возьму на себе сміливости казати, що космополітизм сих людей — останнє слово науки і культури взагалі; — я тілько вказую на те, що він появив ся і серед наших земляків, чим він одріжняєть ся від старого націоналізму, як би сей остатний не звавсь: чи „украінофільством, чи „свідомим украінством , чи „національно-народовством , чи иншою тавтологією. Навіть для того, щоб побороти сей космополітизм, треба ясно розуміти его вихідні точки, також само як і вихідні точки націоналізму.

Ми позвояємо собі сказати, що д. Вартовий своім поділом Украінців на украінофілів і свідомих Украінців і т. и. веде до затемнюваня справи, а не до вияснюваня.

Прінціпіяльно, — то-б то і раціонально, — украінска інтелігенція тепер може ділитись не на 1) украінофілів і 2) свідомих Украінців і т. п., — а на: 1) украінских націоналістів і 2) украінских гуманістів і т. и. Між такими тілько групами можливий і прінціпіяльний спор, при котрому треба памятати, що обидві групи однаково свідомі Украінці, а тілько мають не однакові вихідні точки, наукові основи, своіх тенденцій. Звісно, сей теорітичний спор може і мусів би не перешкаджати демократично-поступовим елементам в обох поділах виступати солідарно в громадскій праці. Поки що инших украінских універсалістів, окрім рішучих демократів і поступовців, инакше радикалів, — нема. Нехай же виявить ся рішуча і відповідна група украінских націоналістів, відділившись від своіх приятелів і авторітетів, ретроградствующих, або крутійствующих.

Софія, 20. Дец. 1893.


"Листи на Наддніпрянску Украіну"

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.
Mezhregionalnyj Sojuz organow mestnogo samouprawlenija Ukrainy anti-orange.com.ua - АНТИ-ОРАНЖ - антиоранжевая интернет-газета Locations of visitors to this page
показов: 1 (1)