В Бреславі на з'їзді Німецької (Германської)
Соціял-Демократичної Партії робітники завзято протестували проти тенденції
соціялістичних белетристів кормити їх, робітників, малюванням утоми, нужди,
пригноблення і т. д.
Робітники заявили, що вони більше люблять старого
Шіллера. Інтелігент-поет, навіть і той, що хоче стати на стороні пролетарія і
йти поруч з ним у боротьбі, якось збивається з шляху і, замість ступати в одну
ногу з невтомним борцем, плентається десь позаду, а замість веселої войовничої
пісні йому вириваються з уст хлипання і страшенна нудота; коли ж часом такий
поет і намацає дужі, поривчасті акорди своєї ліри,- сили тієї ненадовго
стане йому, і за смілими закликами поллється тиха уміркована річ про «болі
душі», про «втому життя», про сум і нужду, про потребу й
поезію спочинку.
Не диво, що німецький пролетаріят протестує проти такої
інтелігентської поезії, проти закликів: «Назад у тиху пристань, де
спочивають натомлені руки, наболілі душі».
Ніякого спочинку у пролетарія! І вічно вперед! Туди, де
усміхається робітникові нове щастя,- щастя вільної, постійної і радісної
праці, звідки чуються звуки гармонійного бурхливого руху, вічно невгомонної і
революційної думки!
Хай затямлять це і наші українські поети і не
присипляють народні маси проповіддю байдужости, хай не кличуть їх туди, в оті
затишні пристані, звідкіль вони випадково визирнули на широкі простори народніх
змагань, та зараз же і всп'ять повернули, коли побачили, якої сили і волі
постійної треба, щоб залишитись там назавше.
Треба справді бути інтелігентом психікою, вдачею, цілою
природою своєю, щоб тішити себе марними надіями і кликати:
Дужі! волю прекрасну віддайте.
Ситі! землю Господню верніть.
Хижі! чулими, добрими станьте
І століттів гріхи іскупіть!
Наче справді це можливо? Наче д. Олесь не знає, що всі
подібні заклики і апеляції «до серця» хижих, дужих і ситих кінчались
нічим? Наче український поет, вірші якого так купує українська інтелігенція і не
знає український пролетаріят, не може пригадати з історії, що всі такі сердечні
заклики виявляли лише слабосилість і власне духовне банкрутство тих, що
звертались з подібними закликами?! Це все одно, як звернутись до моря, щоб воно
оддало назад і живим потопаючого, або до вовка, щоб оддав ягня не зарізаним!.. І
це не тільки в Олеся. Візьміть інших сьогочасних письменників українських,
навіть тих, кого звичайно кличуть «молодими талановитими», або
«по-дающими надії», розгорніть твори Винниченка, Пахарев-ського,
Філянського, у всіх у них, за виїмком, може, Капель-городського, ви з перших же
рядків почуєте жалі на болі, на втому; замість поезії стріл із криці,
войовничої, живої, бадьоро'Г- інтелігентські стогнання, поезію втоми,
поезію нудьги, розпачу і песимізму. І цей песимізм навіть чується і тоді, коли
поет-інтелігент хоче співати гімн «живому життю». Гімни ці «не
виходять» у Пахаревського. Суть цього життя-боротьби не може зрозуміти
навіть і Винниченко.
І той, хто оцінює факти літератури, твори естетичні з
погляду громадянина, хто шукає в них пожиточного, здорового і цілющого бальзаму
од ран життя, хто хоче запастись од цих творів новими надіями, новою
вірою-силою,- або одкине ці твори, та довго блукатиме серед хворих або
одноманітних і неяскравих, як небо восени, виявів інтелігентської творчости,
поки знайде якесь здорове зерно, з котрого незабаром виросте рослина з
буйним-пишним колосом справді живого і вічно невтомного життя.
І мимоволі якось в такі хвилини перед очима
вирисовуєть-ся похмура, але й лагідна постать - геніяльного мужика-поета,
а в пам'яті воскресають величні твори Шевченкової поетичної фантазії, наскрізь
пройняті духом протесту, духом борні, ідеєю радісного страждання за щастя всіх
поневолених страдальців землі., Коли читаєш Шевченка, серце обливається кров'ю і
стискається од болю за горе людське,- але разом з тим чується, як в те
серце наливається горюча маса активного бажання знищити те горе, вирвати з
ґрунту і з корінням ті терна, які ранять нам душі і не дають можливости
втішатися щастям життя. Коли читаєш Шевченка, почуваєш бадьорість, прилив
якогось романтизму, як після читання Шіллера, почуваєш, як виростають крила, а
думка стає сміливішою, і в мозкові плодяться «дерзкі» наміри!
До життя - тисячу разів падать і знову
підніматися! - кличе . «Сонце йде і за собою день
веде!» - каже він в одному із своїх віршів і цілою своєю творчістю
поетичною наближує ранок «народнього дня». Він певен, що день цей
настане і тільки тоді «спочинуть невольничі руки», а правда оживе.
Надхне, накличе, нажене
Не ветхеє, не древле слово
Розтленнеє, а слово нове
Меж людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе...
Поки ж настане цей ранок, всіма силами своєї геніяльної
душі і великого свого страдальчеського серця він звертається до долі, аби вона
призначила
Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сіять, не ждать
І посіяне жать...
Тарас був ворогом байдужости, розпачу, нудного
стогнання і нервового хлипання, т. є. -[себто] ворогом всього того, що тепер
виспівують і апотеозують сучасні «тарасики» - поети розбитих
ілюзій, хвилевих нервових настроїв і тих вогнів, що лише раз піднялися полум'ям,
та й погасли в ту ж мить.
Яка користь нам од попелу їхньої поезії?
Порівняйте поезію їхню з поезією «геніяльного
гореми-ки», і вивід з цього порівняння проситься сам собою: у
«геніяльного мужика» - незломна енергія, бурхливий протест
проти застарілих форм життя, боротьба за волю думки, життя; у сучасних нервових
поетів-«нитиків» - зневір'я, підупад. Вивід з порівняння: у
першого звуки живого життя, у других похоронні дзвони з симфонії смерти; там
- весна, вічноюна і в квітках, а з другого боку - засохле листя
плаксивої осени!
Хай прочитає «Кобзаря» Шевченкового
перший-лшший робітник український, хай візьме потім у руки який-небудь твір
Винниченка, ну, приміром, хоч «Дисгармонію» або «Великого
Молоха», де для змалювання революціонерів у автора тільки знайшлись одні
фарби, що чорні та сірі, і мало яскравих та світло-радісних; дайте, кажу, йому
книжки в руки, і ви почуєте од нього те, що почули німецькі соціялістичні
письменники од німецьких робітників: нудно од нових творів. Краще
«Кобзаря» читати...
І так буде через те, що робітник - не прихильник
па- сивного настрою, не любить він гнути шиї своєї, а думка його колективна
звичайно не знає втоми: вічно ширяє в царстві широких просторів вільної праці.
Робітник шукає і в штуці, все одно, чи буде це пластика, малярство, музика, чи
красне письменство, чи театр,- руху, світлих фарб, смілих ліній, невпинної
дії, романтизму. Все це він знайде в поезії Шевченка і даремне шукатиме у
сучасних українських хлипунів-тарасиків. От через що дорогий, любий
серцю українського робітника, от через що і українські письменники новітні, коли
хотять, щоб твори їхні приносили певну користь (естетичну) для громадянства
взагалі і для передового класу його пролетаріяту, зокрема і особливо, повинні
частіше заглядати до «Кобзаря» і не забувати того, що сказав
Кавтський про Шіллера: «В той час, коли творив Шіллер, з жагою шукали
боротьби і бистрого розвитку дії, а не пасивного настрою. Ні один поетичний
геній не йшов у такій мірі назустріч цій потребі, як Шіллер. От в цьому-то й
джерело могутнього впливу й популяр-ности поета»... Минуло вже сто років,
як помер Шіллер, а він усе ще залишається для пролетаріяту «вічно
юним» навіть тоді, коли він -[пролетаріят] здійснить свої
соціяльно-політичні ідеали, а не' тільки до цього моменту, як думають філістери,
бо життя - постійний рух наперед, динамічний, невпинний і бурхливий. І
цього не повинні забувати українські письменники. Повинні вони йти назустріч
потребі громадського розвитку, а не кликати в затишні кутки міщанських
пристаней. В противному разі їх творчість буде «тепличною»,
непотрібною ні до чого, хіба тільки для того, щоб скрашати собою в
«красивих» палітурках столики, шафи українських знервованих
інтелігентів та завдавати зайвого труду записним бібліографам, примушеним з
професіонального обов'язку заносити такі твори в реєстри «новинок»
української літератури.
Украинские Страницы,
http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.