Викликування впрост противних наслідків між українським народом, як мала на меті польська революційна пропаганда, це найважніша причина,, чому про неї не можна тут не згадати. Вже в році повстання (1831) серед громадянства, зокрема по гимназіях, велися завзяті спори між українською й польською молоддю. По невдалім повстанню зложили вихованці духовної семинарії окрему пісню, що до неї Леонтович підобрав ноти для цілого хору (Кtо Lасh, mа strасh). З пісні пробивається сильна ненависть до Поляків, названих тут зрадниками. Припирає їх жваво царь, видирає оборонцям, прав уроєну вільність і нищить верх гордости. Дріжить Лях, аби стріла не прошибла його грудей, спідлених. кривоприсягою, й утікаючи, бє Москаля висланими в світ звідомленнями. Сплямлений зрадою польський край дістанеться під владу Росії, а Сибір охолодить даремний плян, зроблений серед захоплення.

Польське повстання й польська революційна пропаганда після нього не тільки веліли Українцям призадуматися, чи по дорозі їм із Поляками, але й піддавали декому, хто потрапив глибше вдуматися в справу, думки про визволення свого народу. Доказ цього маємо вже з 1832 р. в листі богослова Миколи Кмицикевича, члена одної таємної організації в Перемишлі, до иншого члена тогож таємного товариства. А саме читаємо тут; „Великий дух волі опанував мене, а привід до цього дивний: наперід Суліковський (польський священик-конспіратор) із своїм ультралібералізмом, а потому сон, після котрого я відкрив у собі велику зміну. Снилося мені, що я визволив Українців і дав їм незалежність. В цій справі найшла на мене така манія, що я про ніщо инше не думаю. В приступі захоплення напирав я до Лужецького (Антона, віршороба), але він звернув мені увагу, щоб я думав про літературу, щоби Мінерва не прибрала постаті богині війни. На мою думку булоб найкраще, якби повстала Польща. Маю великі пляни. - Найбільше в голові мені Українці, - хай Поляки думають собі про себе, а я думаю про своїх, цього ніхто не може мені за зле взяти".

Мрії молодого ідеаліста Миколи Кмицикевича (в грудні 1832 р.!) про політичну незалежність Українців ще найясніший момент із усієї чистоукраїнської реакції на польські задуми відбудовувати Польщу також на українських землях. Звичайно реакція з українського боку на польську пропаганду вязалася тісно зо свого

роду москвофільством, вимовним свідоцтвом чого є згаданий вище польський віршик. Цю москвофільську примішку легко пояснити, коли взяти під увагу хочби поміч Росії для Австрії в 1809 р., голосні розмови в часі віденського конгресу та в часі польського повстання про те, що Австрія може відступить Галичину новій польській державі, й т. ин. Такі можливости вказували на грізну небезпеку українському духовенству й воно старалося як найтісніше звязатися з австрійським урядом безумовною вірностю й, щоб позискати його

ласку, словом і ділом показувало себе та свій народ єдиною силою, на котру могла Австрія е кождій хвилині безумовно спертися. Це пояснює заразом, чому українська реакція на польську пропаганду або й вязалася з австролюбськими настроями або й була на руку австрійській владі 3 другого боку Поляки не зробили ріжнйці межи проявами чисто української національної свідомости й москволюбства. Московською агітацією називали вони так само високоідейний рух між українськими богословами й духовенством, як і бажання „нарід руский царови москевскому піддати у неволю за ордери і рублі москевскі", що закидала польська революційна відозва львівській Ставропигії вже з 30 рр.

По виданню в 1782 році закона про скасування братств львівське ставропигійське братство, щоб урястувати своє істнування, звернулося просто до цісаря. По довгих його проханнях і заходах вийшов у 1788 р. розпорядок, що назва братства таки касується, а замісць того воно приймає назву „збору вибраних грекокатолицької нації" й „отців ставропигійської церкви та школи". Для управи маєтком збору мали вибиратися особи споміж осілих і заможних міщан або панства. Батьки церкви мали наглядати над школою під умовою, щоб удержували її на засоби церкви й свої власні та признавали над собою зверхність державної шкільної влади. Плян шкільної науки мав відповідати державним нормальним школам, але беручи під увагу церковно-славянську мову та приймаючи на вихованців синів бідних уніятських священиків. Братський ставропигійський шпиталь при монастирі св. Онуфрія закрито, а його фонди віддано львівському фондові бідних. Відтоді львівське ставропигійське братство, втративши свої давні привилеї, а задержавши признане йому 1783 р. право друкування церковнославянських і українських книг, почало називатися „Ставропигійський Інститут". Хоч між міщанством і світською інтелігенцією у Львові уважалося честю належати до нього, все таки він не вспів піднятися до такої провідної ролі, яку мав у минулому, в 16 і 17 віках. Тому закидаючи Ставропигії москвофільство, цілила польська відозва не так у всю Ставропигію, як головно в її найвизначнішого тодішнього члена Дениса Зубрицького.

Членом Ставропигії став Денис Зубрицький в 1829 році. Це важна дата в його життю. Відтоді посвятився в цілости історії й почав учитися московської мови, в 53-ім році життя, як признався до цього в листі до Михайла Максимовича з 1839 р. Вродився 1773 р. в Батятичах коло Жовкви, де його батько був посесором. Скінчивши гимназію у Львові, не пішов на університет, але на магістратську службу в Сяніччині. Його побут у Сяніччині й Перемищині дав йому можність слідити за етнографічним розмежуванням між українським і польським народом, висловом чого й була пізніше його розвідка про межі між одним і другим народом, видана по польськи (1848) й по німецьки(1849) в звязку з домаганням Українців відділити українську Галичину в окремий край австрійської корони.

Зразу служив Зубрицький головно на агрономічних посадах і визначився яко знавець права, здобувши його практична веденням ріжних справ своїх панів. Шляхетське походження (Вінява з Зубриці) й правна практика в користь своїх хлібодавців зробили з нього оборонця паншини, вислів чого дав у своїй статті з 1819 р., виступивши проти статті за скасуванням панщини. Як не дивна його оборона панщини, так не дивне й те, що він говорив у статті тільки про польського селянина як один із активних будівничих Польщі на українській землі - член польського тимчасового уряду з 1809 р. А в тім іще десять літ по скасуванню панщини не міг із цим погодитися Зубрицький і писав у листі до Погодіна таке: „Що торкається наших селян, то їх давній стан, давні відносини належать уже до історії, теперішній стан незавидний, а будуча доля тільки Богові відома, їх, котрі не бажали, не думали, визволено на чужий кошт від обовязків, що їх вони працею виконували для дідича".

Хто був прихильником такого ладу, щоб селянин робив панщину, той не міг захоплюватися думками про просвічений того селянина. Український селянин міг просвітитися тільки в своїй рідній мові, а її називав Зубрицький „базіканням якогось простолюдина пасічника Грицька й пастуха Панька". В другій частині своєї „Історії давнього галицько-руського князівства" з 1852р., що її силкувався написати по московську виступив Зубрицький дуже гостро проти тих, котрі намовляли його написати Історію українською мовою, в таких словах: „Є темні шаленці або швидче низькі недоуки, котрі в лінивстві жили досі, гордили всякою наукою рідної (себто московської) мови, вживали чужої мови, прислухувалися тільки простонародній розмові своїх слуг і робітників і бажали тепер, щоб ми писали свою Історію в місцевій мові галицької черні. Дивне й смішне домагання! Історії пишуться для класи народу, що освічена або освічується. Для простолюдина досить молитовника, катехизму й Псалтирі. Деж це пишуться історії на мові простого хлібороба?"

Як останнє питання свідчить, що Зубрицький не зрозумів істоти славянського відродження, так його туга за панщиною в десять літ по її скасуванню вказує, що в його світогляді не лишили сліду й подув весни в 1848 р. й тодішні події європейського життя. Такіж думки він мав і надовго перед 1848 р., вже від початку своїх пильних зайнять історією. Нахил до історії виніс уже з гимназії. Некролог історикові української церкви Михайлові Гарасевиневі пера Зубрицького й теплі згадки про нього в писаннях останнього промовляють правдоподібно за тим, що Гарасевич чимсь причинився до того залюбування до історії, котре виявив Зубрицький. І там, де свої праці побудував він на джерельнім історичнім матеріялі, показався безперечно солідним істориком, як напр. у Літописі львівського Ставропигійського Братства, Хроніці міста Львова та згадуваній уже найдавнішій Історії Галичини, незаступленій на жаль і досі дуже потрібним новим обробленням. Одначе скоро відбився від твердого берега історичних актів і пустився на глибоке море думок, подиктованих його аристократизмом і реакціонерством, плів дурницю за дурницею, головно в справах мови.

Поминаючи низку його менших історичних праць, як напр. про українські друкарні, не від речі буде тут спинитися над його відповіддю на невчасний проект Осипа Лозинського ввести польське абецадло в українське письменство. Ця відповідь не вийшла в своїм часі друком, але в відписах була поширена між семинаристами у Львові й Перемишлі та лишила явні сліди свого впливу у відповіди Осипа Левицького. Та не цим цікава ось тут ця відповідь Зубрицького, а його думками про нарід, до котрого він належав, і його мову. В розумінню Зубрицького „руський нарід" обіймає всю Східню Славянщину: Українців, Білорусів і Москалів, а „руська мова" має дві вироблені літературні мови: церковнославянську й великоруську. Церковнославянщина в Зубрицького це староруська мова. А тому назвав він „мову, що в ній служба Божа відправляється, святі книги находяться, молитви в цілій Руси від часу прийняття христіянської віри кождий Русин звик відмовляти, староруською мовою, бо чиж можна з здоровим розумом думати, щоб апостоли Руси, навернувши кільканадцять або кілька міліонів до святої віри, накидали їм чужу мову або й діялект, мало що або цілком незрозумілий, і щоб Володимир Великий велів відправляти молитви своїм підданим у чужій мові, котрої не розуміли?" Зубрицький думав, що „в 988 р. всі Русини говорили таким діалектом, який в святих книгах находиться, що ця мова протягом близько 900 літ через зносини з иншими племенами виробилася на таку, яка тепер є в уживанню". На це все треба сказати, що Зубрицький не був познайомлений із сучасним собі станом питань, котрі порипував, а сьогодні чоловік із здоровим розумом не повторить твердження Зубрицького, знаючи, що проповідь христіянської віри й церковні книги принесли на Україну староболгарську мову як літературну .

Не зважаючи на те, що Зубрицькйй говорив про справи мови мало що з більшим авторитетом, як сліпий про барви, він нераз висловляв свою думку в справах мови. В 1843 р. він писав до Поґодіна з іронічним насміхом про намір видавати український часопис (з такою думкою носився від 1842 р. віденський уряд): „У Відні задумують видавати періодичні записки в руській мові - хай радуються й веселяться ваші малоруські оборонці". Правда, в батька Зубрицького говорили по українськи, але спольщений син, почувши московську мову від російського війська в 1809 р., купив собі кілька московських книжок, більше таких книг допав у ставропигійськім архиві, де й роздобув Карамзінову історію, пізніше знову мав нагоду вчитися живої мови від російського війська в 1849 р. й на підставі свого знання московської мови був її перекладчиком, при апеляційнім суді. Й хоч в опануванню московської мови робив щораз кращі поступи, до кінця життя в січні 1862 р. не писав добре нею, заміняючи щораз частіше давню польську й німецьку мову своїх писань на московську, що на неї вийшла перекладом низка його розвідок в Росії. Твір свого життя - найдавнішу історію Галичини написав також по московськи, хоч був свідомий того, що, як признавався в листі до закарпатського москвофіла Івана Раковського, його земляки по більшій частині не розуміли мови його твору. Зубрицький видавав свій твір у тисячці примірників для будучини, переконаний, що по кількох літах московська, мова запанує в Галичині. Доля зажартувала над його думкою й твором, друга й третя частина котрого ще досі не розійшлися саме з причини своєї мови.

В однім листі з 1844 р. звертав Зубрицький увагу Поґодіна, що автори, котрі досліджують московську мову, повинні познайомитися „з нашою малоруською мовою, котрої уживає 13 міліонів одноплемінних душ". Він радив Головацькому й Вагилевичеві уложити слівник галицько-української мови, піддав Головацькому думку його пізнішої „Розправи о язиці южнорускім", але все те тому, щоб приготовити матеріял для дослідників московської мови. Тому, не зрозумівши наголовку книжечки Панька Куліша Граматка, він узяв її за граматику й, уважаючи злочином писати українську граматику, виливав ось як своє невдоволення в листі до Поґодіна з 1858 р.: „Добре, що він (Куліш) займається збиранням народніх пісень, билиць, казок і ин.; це може придатися на що; але якаж ціль укладати граматику? В одній Руси дві руські граматики, послідовно дві мови, дві літератури, два народи й запевне дві держави. Хай патякає простолюдин, як його навчила мати, а мова літератури повинна бути одна в цілім народі. Добрий патріот повинен збирати, зєдиняти й зливати в одну цілість усі народні елементи, а не росколювати, розділювати. Булоб корисніше вчити своїх земляків, скільки можливо, великоруської мови".