Коли на синоді українського духовенства в 1806 виславлювано австрійську опіку над Українцями й вислано адресу вірности цісареві, одно й друге не дуже відповідало тодішньому відношенню австрійського уряду до Українців, що різко змінилося по смерти Йосифа II. Зазначене відношення українського духовенства було швидче висловом того настрою, котрий запанував серед нього по перших заходах, котрі поробила австрійська державна влада в перших десятиліттях австрійського панування в Галичині. Ті заходи зробили епоху в її життю в повнім значінню цього слова, відбилися глибоко на всій будові її суспільного життя й суспільних відносин і врилися глибоко у вдячнім серці в першій мірі українського духовенства, щонайкраще вийшло на переміні Польщі на Австрію.

В тім часі вдалося українській уніятській єрархії виклопотати одну річ, що зрештою довго не підносила й не огрівала українського народу в Галичині. Це було відновлення галицької митрополії й піднесення Львівського єпископа до ступня митрополита. Вже Лев Шептицький просив 1774 р. через свого уповноваженого каноніка Івана Гудза відновити галицьку митрополію. Одначе папські буллі в справі цього прийшли з Риму щойно в 1807 р.

Немалі заслуги в цій історичній події з історії української церкви поклав генеральний вікарій др. Михайло Гарасевич, що й привитав першого митрополита Антона Ангеловича при його вїзді на святоюрське подвіря у Львові латинською промовою.

В церкві знову говорив Гарасевич по польськи. проповідь, де підкреслив значіння відновлення митрополії: „Пять століть минає вже від тої пори, коли зникла гідність галицького митрополита. Різні події зложилися на те, що цю єпархію прилучено до київської єпархії. Майже через три століття не Мав цей край свого архипастиря, щойно 1539р. на бажання клиру й народу назначено митрополичим заступником у Львові Макарія Тучапського. За ним слідувало в 266 літах 13 архипастирів, а саме: Арсеній Балабан, Іван Осталовський, Гедеон Балабан, Єремія Тисаровський, Арсеній Желиборський, Атанасій Желиборський, Єремія Свистельницький, Йосиф Шумлянський, Варлаам Шептицький, Атанасій Шептицький, Лев Шептицький, Петро Білянський і Микола Скородинський, усі, підчинені митрополитові київському, а заразом і галицькому". Ніхто не дочувся українського слова в часі згаданого свята: урядові промови виголошено по латинськи, проповідь у церкві відбулася в польській мові, новий митрополит видав своє посланіє по польськи, а вихованці духовної семинарії привитали митрополита польським панегіриком.

Події найближчого 1809 р. були зворотною точкою в життю Гарасевича. Наполеон зайняв Відень і польське військо увійшло в Галичину та на короткий час захопило й її столицю. Всякі уряди обсаджувалися прихильниками польського революційного уряду. Положення австролюбних Українців стало грізне. Під впливом Гарасевича рішився митрополит серед усяких обставин лишитися вірним австрійському цісареві й поручив духовенству згадувати його в богослуженнях, а не Наполеона. Коли Поляки жадали від митрополита признання польського уряду, він відмовився. Тоді розпустили Поляки поголоску по краю, що митрополит ураз із Гарасевичем і иншими довіренними особами зробили таємний заговір не тільки на погибель польського війська, що зайняло Галичину, але й задумує зо своїми заговірниками вирізати підступно все, що польське, й для цієї шли скуповує зброю. Вістки цього роду дійшли й до митрополита, котрий зрозумів, що треба негайно втікати . Наладивши звязок околиці зо Львовом, аби могти давати вказівки свому духовенству, в червні 1809 р. вийшли митрополит із Гарасевичем зо Львова й, не чуючися безпечними в Лисиничах, де спинилися на кілька днів, удалися найкоротшою й найменше небезпечною для себе дорогою попри Бібрку, Жидачів до Бескидів, задумуючи дістатися за Карпати. В Дідушичах Малих зажадали підводи від пароха Миколи Підгородецького, що не довіряючи слузі, перебрався за селянина й завіз їх до Мізуня, звідки управитель камеральних лісів виправив їх на двох конях із провідником до Сенечола, що лежить майже на самій полудневій границі Галичини. З Мізуня до Сенечола була тільки стежка, відома одним бакунярам. Нашим подорожним прийшлося передіставатися навманя з верху на верх та з бору в бір. Старшого віком митрополита опустили сили. На щастя стрінули вівчарів із чередою овець і попросили в них жентиці. Бачучи, що гості тільки думки думають над жентицею, грудкою свіжого сира й вівсяним ощипком, гостинні вівчарі зловили кізля, зварили його й погостили мандрівців. Опісля останні пустилися в дальшу дорогу й, прибувши до сенечільського пароха, думали, що вже цілком безпечні. Тимчасом тут саме чатувала на них небезпека. Місцевий начальник громади - богач злакомився на нагороду, що її розписав польський уряд за голови митрополита та його офіціяла, й видав їх представникам польського війська, котрі відставили їх до Стрия. На щастя в той самий день, коли їх приставлено до Стрия, прийшла сюди вістка, що Львів зайняло австрійське військо. Митрополит і його товариш були врятовані. Це один із дуже численних зразків тих терпінь, котрі довелося, перенести українському духовенству в 1809 р. за вірність Австрії.

Такі події не повинні минати безслідно в життю людини. Та митрополит був за старий, щоб витягнути послідовности зо своїх тажких пригод. Пять літ пізніше він помер, нічим не зазначившися для розбудження українського життя свого народу. Свої брошури й посланія писав він по французьку по німецьки, по латинськи й по польськи, тільки не по українськи. Не диво, що не знайшлося вдячне серце серед Українців - навіть слід не лишився, де він похований.

За те в душу молодшого від митрополита Гарасевича глибоко врилися події 1809 р. й він, хоч у роках 1792-1794 був редактором польського Денника патріотичних Поляків, старався тепер погодити своє австролюбство з приналежностю до свого народу. Знаючи про його велику вченість в історії української церкви, поручила йому віденська нунціятура написати історію української уніятської єрархії. Гарасевич виконав поручення нунціятури й виготовив твір, що без нього не обійдеться жаден будучий історик української церкви. Його працю, написану по латинськи, з додатком великого числа документів, видав, на жаль не в цілости, щойно Михайло Малиновський в 1863 р. (обімає 1184 сторін).

Як слідив пильно за тим, що писали чужинці про Українців, зокрема про їх церкву, видно з його німецької статті, що вийшла 1835 р. у Відні п. н. Спростування нарисів історії Українців (Русинів). Та до пробудження народньої свідомости серед вихованців духовної семинарії причинявся короткий латинський витяг із його великої праці п. н. Історична відомість про давній і теперішній стан української ерархії; вона ходила у відписах поміж богословами й молодими кандидатами на істориків української церкви(напр. Антона Добрянського).

Зважаючи на заслуги Михайла Гарасевича, можна подати й кілька життєписних даних про нього. Народився 1763р. в Яхторові, золочівського округа, де його батько був парохом. Знання рідної й церковнославянської мови виніс із дому, потім учився в золочівській школі піярів, а богослове студіював у духовній семинарії при св. Варварі у Відні. Мав 24 роки, коли в 1787 р. одержав катедру пастирського богословя у Львові. Пізніше вчив також в українськім богословськім інституті. Два рази управляв львівською єпархією, а саме по смерти Скородинського й Ангеловича. Помер 1836 р. На його гріб зложив Микола Устіянович „Слезу", віддаючи в ній спочування Українців по втраті визначного історика української церкви:

Летів орел дубровою,

бистре око в сонце гнав,

гнав за світлом, за правдою,

глянув ще раз - та й упав .

Ой, нема вже, руська мати,

твого орла красоти!

Пішов від нас спочивати

там до сонця - чистоти...

Нема кому віднайти славу й імя української дитини, сказати правду, заступитися за нею сиротою, побідити силу ворога, дати пораду в лихій долі, а в щастю науку.

В Михайла Гарасевича була свідомість спільности Українців Галичини з закордонними. В пропамятнім письмі про єзуїтів він енергійно боронив Українців перед наклепами єзуїтів і латинського духовенства, неначеб то Українці в Галичині не привязані до унії та схиляються до православя й російського уряду. Гарасевич указував, що українське духовенство Галичини вдячне австрійському урядові за те, що завдяки йому має від 60 літ вищу освіту. Хоч український клир у Галичині „того самого походження, що й Українці Поділля, Волині й Київщини, котрі належали колись до королівства Галичини й Володимири, хоч він звязаний із ними своєю литургією й мовою, та не зважаючи на це, він ніколи не заявив бажання злучитися з цими своїми земляками та прийти під російський уряд".