Своє пропамятне письмо против єзуїтів написав Гарасевич для австрійського уряду, щоб його переконати, що не можна піддавати шкільництва під нагляд єзуїтів, на що тоді заносилося. Голос Гарасевича в шкільній справі не перший з боку українського духовенства - тут ішов він уже протоптаною стежкою.

Стан народньої освіти по прилученню Галичини до Австрії був просто страшний. В 1774 р. писав львівський староста Мільбахер у своїм звідомленню, що в бобрецькім окрузі не було жадного вчителя. Що правда, в Зборові мав парох обовязок платити на удержання 100 польських золотих, але батьки не посилали там ніодної дитини до школи. В Залізцях удержував великодушний парох із своїх фондів учителя, що мав на науці ледви чотирьох хлопців. В Озірній вів науку громадський писарь; за це мав 70 поль. зол. і ціле селянське господарство, але вчити не мав охоти, та й батьки не дбали за те, щоб діти чогось навчилися. В Золочеві й Бережанах не було й сліду з учителя. „Взагалі - писав староста - показується, що в широкім львівськім окрузі (Рава, Камінка, Городок, Бібрка, Броди, Зборів, Залізці, Золочів, Бережани й ин.) є ледви десятьох справжніх учителів, але й з них тільки два (в Підкаміню й Залізцях) учить дітей писати, читати, рахувати й початків латини; решта вчителів учить тільки по польськи читати й писати, і то ще на підставі свого власного досвіду, дуже лихо".

Без доброго народнього шкільництва не можливий народній добробут. Піднести народне шкільництво було пекучою потребою австрійського уряду. Між Віднем і Львовом почалося живе листування в цій справі, цікаве тим, що тоді перший раз виринула справа української мови в народніх школах Галичини. Шкільною справою завідував Коранда. Від нього саме маємо характеристичні вістки. Він побачив, що більшу частину Галичини заселюють не Поляки, а инший нарід, що його мову він означив як близьку до російської або ілірійської (сербохорватсько-словінської). Польської мови не уважав Коранда пригожою для шкільної науки, а при викладі історії поручав звернути особливо увагу на „деспотизм шляхти, її безмежну гордість і фанатичну свободолюбність".

Хоч у 1776 р. зорганізовано першу окрему шкільну комісію для Галичини, справа з народнім шкільництвом не поступила наперід. Освіти українського селянина не бажали собі польські пани, бо народня освіта йшла в розріз з їх інтересами. Тому, де було можна, просто не допускали до відкриття народньої школи, а коли не були в силі жадним способом спинити заведення школи, тоді старалися, щоб бодай народня школа не була українською. В таких випадках знову ставала їм до помочи латинська консисторія й польська інтелігенція, що при помочи школи загортали українських дітей до латинського обряду й польської народности.

Майже без сліду перейшла для Українців Галичини реформа народнього шкільництва за Иосифа II. Він поклав найбільший натиск на народні школи. Щоб піднести розвиток рільництва, промислу й ремесла, щоби збільшити продукцію, доходи й число населення, Йосиф II дбав про те, щоб народні школи ширили знання між найширшими кругами населення. Споміж української інтелігенції кінця XVIII в. найбільше прислужився справі народньої освіти єпископ Петро Білянський, що часто поручав курендами постаратися в кождій парохії про вчителя, нераз пригадував справу закладання парохіяльних шкілок, наказував парохам виголошувати кождого року перед початком шкільного року проповідь про користь науки, виготовляти викази дітей, обовязаних ходити до школи, й таке инше. В порівнянню з цілком спольщеними наслідниками: гарячим прихильником усього, що польське, Миколою Скородинським, що навіть не вмів по українськи, й митрополитом Ангеловичем Петро Білянський це світило: доки жив, боронив по змозі прав українського народу та, його мови, а в своїх посланіях уживав не тільки польської, а й тодішньої книжньої української мови.

З браку потрібних підручників і відповідних кандидатів на вчителів справа народньої освіти довго не посувалася наперід. Серед такого лихоліття ціла освіта, народніх мас починалася й кінчилася катехизаційними поученнями в церкві, наскільки до них були здатні або мали охоту тодішні парохи. Коли найшовся охочий до просвіти парох, а при нім дяк із сякою-такою освітою, він учив у дяківці з букваря або ще частіше з писаних табличок азбуки та трохи писати й рахувати. Ціла наука не переступала читання Псалтирі й Апостола.

Заміських шкіл, в котрих наука відбувалася в українській мові, відомі до кінця XVIII в. тільки дві: братська школа при церкві Успення у Львові й народня школа при василіанській гимназії в Дрогобичі, котру заснував ігумен три роки по прилученню Галичини до Австрії. Ця школа проістнувала до 1830 р.. Брак українських шкіл по містах був тим болючіший, що в 1805 р. піддав уряд тривіальні школи під нагляд латинської консисторії.

Девятьнадцяте століття застало українське ніародне шікільницто в дуже невідраднім стані. Тяжко було й думати про його поправу на початку XIX в. Воєнний час позбавив багато парохій навіть дяків, забраних у рекрути з огляду на те, що були письменні. Й тут польські пани відразу запримітили, що навіть рекрутацію можуть використати на свою користь, а на шкоду українського народу. Військова служба трівала тоді дуже довго й не могла рахувати на охотників. Брали ж до війська охотніше письменних. Запримітили це польські магнати й, не зважаючи нате, що від 1788 р. придворна ухвала звільняла дяковчителів від військової служби, домінії віддавали в рекрути кождого дяка, що брався за науку дітей. Щоб ще більше відстрашити сільську молодь від школи, пускали чутки, що австрійський цісарь має подарувати письменних людей турецькому султанові або братиме їх до війська. На потвердження цього віддавали домінії письменних парубків у рекрути. А коли це не помогло, забирали шкільні будинки й містили в них своїх слуг і ремісників.