Що кирилометодіївські думки передісталися до Галичини, доказ цього маємо також у статтї Карла Падуха в львівськім польськім Поступі з перших днів мая 1848р. Доказуючи, що в інтересі Польщі є підносити та спомагати Українсікий рух, автор виводив, що московський дух слабо защепився на Україні, як "бачимо з широко розгалуженої, особливо за Дніпром, між козаками, вченими й чиновниками останньої конспірації".

Воно й не дивно. Галичина в своїх кращих представниках завсіди відчувала єдність із иншими українськими землями, відділеними австрійсько - російсіьким кордоном на півночі або річкою Збручем на сході. Це виявлялося, скільки разів хто з Галичан подавав загальну скількість нашого народу, напр. у вступах до граматик української мови, в статтях і працях про минуле України, в зацікавленні новою літературою Наддніпрянщини та листуванню й особистих звязках Наддністрянців із Наддніпрянцями.

Не можна сказати, щоб листовні звязки - давали те, чого потребувала Галичина. Напр. Михайло Максимович дораджував у листі до Зубрицького з квітня 1840 р. молодому поколінню Галичини писати на своїй рідній мові, але для для української літератури в Наддніпрянщині не бачив він виглядів. „У нас - писав він по московськи - не може буги словесности на українській мові, а тільки можуть бути і є окремі твори в ній"'(Котляревського, Квітки, Гребінки й инших).

Твердження Максимовича, що українська мова є тільки памятником, із котрого можна збагачувати московську мову, підхопив у Галичині Зубрицький. В протиставленню до Наддніпрянщини „для Українців австрійської імперії - виводив Максимович - жива мова українська; пора великоруської мови для них іще не наступила". Такі думки Максимовича дали пізнішим москвофільським крутіям, зокрема Якову Головацькому після того, як він зрадив ідею, котрій служив до 1850 р., матеріял вимовлятися виводами Максимовича, що, мовляв, уже прийшов час завести московську мову також у Галичині.

Краще вражіння від листів Максимовича зробила в Галичині його стаття про українські вірші Галичан у „КіевлянининЪ" за 1841 р. (О червонорусскихь стихотвореніяхъ). Невдоволений фонетичним правописом Русалки Дністрової, зокрема викиненням знаку ъ, все таки хвалив Максимович тут письменників, що писали в народній мові, як "трійцю" й Устіяновича, й зазначував, що земля, звідки походять ці письменники, "близька для Київа по їх народній кревній спільности, бо корінний нарід Червоної Руси той самий, що й був давніше ; така сама руська (отже українська) мова гомонить за Дністром, що й на Дніпрі; в тій самій мові лунає народня пісня карпатськими горами й розлягається по українських степах і чорногорських берегах". Ці слова Максимовича найшли свій відгомін у поетичнім посланію Шашкевича "Побратимови" (Миколі Устіяновичеві). Символом едности всіх українських земель є тут українська пісня, що

комусь-то десь-там повідає:

як-то колись-то красою засяє,

як при Чорнім морі

себе заквітчає,

в степах на просторі

весело заграє,

як в водах, Дніпрі,

змиєсь, прибереся,

легеньким крильцем

на Дністр занесеся,

в тихенькім Дністрі

собі приглянеся,

крилоньками сплесне,

стрясе, злопотит,

під небо, по сонця

ген-ген полетит,

під небом край сонця

сонічком повисне:

і буде літати

і буде співати

і о руській славі

скрізь світу казати.

Вплив Максимовича на Шашкевича легко пояснити, бо його збірка українських пісень із Енеїдою стала для Шашкевича дороговказом при його вході на шлях народництва. Що торкається Енеїди Котляревського, вона припала в Галичині так до вподоби, що її переписувано, а в 1848 р. посол до віденського парляменту Кирило Блонський носився з думкою видати її. Він навіть оголосив передплату на Енеїду Котляревського, що її ставив вище від Блюмаверової травестії. „Сміливі помисли, живими барвами намальовані картини з українського народнього життя, скромність у вислові, чиста українська народня мова так притягають тебе

до себе, що, прочитавши раз або два рази його книжку, ще хочеться читати". А хоча видавець відбивався до земляків: „Браття! ми не маловажний нарід. Нас всіх... є пятьнадцять міліонів", хоча накликував збудитися з твердого сну й заохочував „познайомитися з першим нашим поетом", задумане видання Енеїди Котляревського не побачило світу.

Більше пощастилося драматичним творам Котляревського в звязку з першими прилюдними українськими драматичними виставами в Галичині в 1848 р. Початок вийшов із Коломиї, де тамошній парох Іван Озаркевич, дід письменниці Наталі Кобринської, не жалуючи труду ні коштів, зложив гарну аматорську трупу, що в червні 1848 р. дала на першу виставу перерібку Озаркевича з Наталки Полтавки Котляревського п. н. "Дівка на вїдданю або На милованє нема силованє". Перерібка оперетки Котляревського дуже сподобалася коломийській публиці й її виставляли кілька ріазів. Крім того грали водевіль Котляревського Москаль чарівник правдоподібно в перерібці Озаркевича п. н. Жовнір Чарівник, здається, також дві инші перерібки Озаркевича: Квітчиного Сватання на Гончарівці й Купала на Івана Степана Писаревського п. н. "Весілє або над Цигана Шмагайла нема розумнішого". Як остання переробка вийшла латинкою в Чернівцях у 1849 р.і так тамже вийшла латинкою й Дівка на відданню.

Виставою перерібки Наталки Полтавки зробив Озаркевич несподіванку на закінчення зїзду „вчених". Вистава відбулася в однім із музеїв семинарії й защепила любов до драматичних вистав учасникам зїзду, що понесли її на провінцію. Зокрема в Перемишлі зорганізувалася театральна аматорська трупа на більші розміри ніж у Коломиї та Львові. Поза Сватанням Квітки дуже захоплювалася Галичина його Марусею, що й вийшла друком 1849 р. у, Львові накладом Борисикевича, з додатком на вступі статті Сементовського про життя й твори письменника. За те на жаль не появилася антологія нового українського письменства, котру плянував п. н. „Сборник южноруський" і до котрії призбирав матеріяли Яків Головацький.

Видати згаданий збірник заохочував дуже Головацького Кирило Блонський у 1848 р., коли розуміння й відчування національної єдности Галичини з пнем української нації осягнуло свій кульмінаційний пункт і вилилося навіть у бажанню соборної самостійної держави з українських земель.

Думки про найвищий ідеал кождої нації в приложенню до українського народу не бачимо ні в заявах Ради ні на сторінках її органу Зорі Галицької. Тут що найбільше стрічаються часто заяви, що Галичане це частина великого українрького народу, раз навіть в урядовій відозві Ради висловлена віра в те, що хочаб більшість галицьких „учених" пристала на те, щоб польська мова запанувала в школах, урядах і судах, український нарід не зростеться з польським, "бо Русини на Україні не дали би слову рускому загинути і збудили би нас, братей своїх, над словом польским дрімающих". Нема й гостріших відповідей на польські пляни: поширити свій імперіялізм по Двину й Дніпро, коли не рахувати відраджування таких меж у дописчика з Перемишля, бо "Дніпро це шумний царь між українськими ріками, це глибока ріка: там моглиб помача-тися, а на його порогах болізно покалічитися".

Сформулування найвищого ідеалу української нації бачимо в людини, котрій чуже було австролюбство Ради й Зорі Галицької, але котра думала про будучину власного народу. Це мова про польську брошуру пароха Ветлина, ліського повіту, Василя Подолинського п. н. Слово перестороги. Воно написане з приводу двох майових статтей польського Денника Народового з такими нісенітницями, як та, що нема окремого від Поляків українського народу й української мови та й нема причини й ціли творити нову народність. У відповідь на такі теревені Подолинський, признаючи Полякам право засидження й гостинности на українській землі, ствердив, що за Українцями завсіди зостанеться право природи, котре належиться кождому господареві в його власній хаті. Будуючи свою державу, Поляки означують докладно тільки її межі, але не означують, як житиметься в ній Українцям. „Як у ній Полякам житиметься, знаємо й знаємо, що дуже добре; але як Українцям, трудно довідатися. Наскільки можна здогадуватися, житиметься їм так, як і иншим Полякам, але під умовою, що виречуться себе та приймуть мову й імя Поляків.

Спольщених Українців усього кілька соток, а загал признають самі Поляки противним Польщі; „цей загал, захопивши владу, перекричить прихильників Польщі, хочби й Українців". Поляки приписують Українську народню свідомість на селі намовникам, називаючи село темнотою, одначе хай Поляки підуть на село з пропагандою польщини, а переконаються, що не така то велика темнота українських селян. „Стотисячне військо можна поконати, але одного українського села не можна спольщити". „Не чужі держави, але Українці завалили Польщу". Поляки вірять у прихильність українського селянина до Польщі, тимчасом „хто хоче попсувати національну справу, хай тільки говорить Українцям про Польщу й хай заохочує їх до неї, а певно завалить у них її". Тільки ароганція велить Полякам не знати нічого про Українців на українській землі.

Відколи український нарід увійшов в історію, завсіди уважав себе окремим від польського. Хоча Росія висипала вже кілька тисяч бочок доказів на те, що Українець і Москаль - то одно", це даремна праця, тим більше даремні польські подібні зусилля. Та й Поляки протирічать собі, коли будують на українській землі демократію й позволяють Українцям бути всім, чим хотять, тільки не самими собою. Тимчасом „ніодин Українець не буде зрадником України". Так само Українці знають добре, що в чімсь инщім, а не в релігії, міститься народність, бо Українець може бути католиком, православним і поганином, а завсіди зостанеться Українцем.

Смішна польська думка, що українська ідея це справа московських рублів. „Чи гадає хто, що Українці нездатні до українського патріотизму? Щож це, то Україна на віки загинула, Україна сміху варта? То дух свободи має бути властивий тільки иншим народам? Хібаж то Українці не знають, що вони були колись славні яко Українці? Хоча собі хтось має Україну за дивацтво, то всеж не менше є Українців за Україною ніж Поляків за Польщею. А припустім, що ми ще ніколи не були народом, тільки завсіди тим провінціалізмом - це нам чейже не відбирає ще права зачати бути, ним сьогодні... Так, ми Українці й віримо сильно в відродження вільної, незалежної України, скорше чи пізніше, на цім нам цілком не залежить, ані не трівожить нас віддалення часу, коли воно має наступити; бо чим же є століття в життю народу? Не є воно навіть тим, що рибі знести одно яєчко. Минув той час, коли ми вкупі вагалися виявити своє імя; сьогодні Українець виявляє його світові; ніщо не може спинити нас у загальних змаганнях Европи; не замовкнемо, хіба Европа замовкне; всі хочемо бути вільні нарівні з иншими народами... Хочемо бути народом і будемо ним певно, бо голос народу - це голос божий, а терпеливости в потомних нам не забракне; аджеж цієї чесноти вивчено нас добре." Відношення Українця до Польщі, Славянщини й України зазначив Подолинський дуже розумно: "я люблю Польщу як рідну сестру, але більше люблю Славянщину, бо як матір, а найщиріше люблю Україну, бо в ній люблю самого себе".

З брошури Подолинського довідуємося також, як поділилося українське громадянство в 1848 р. щодо своїх партійно-політичних переконань, а саме на чотирі групи: І. „Чисто українська партія хоче вільної, незалежної України та простує до неї просто й безпосередно або через Славянщину". ІІ. "Польсько-українська партія хоче вільної, незалежної України та простує до неї через федеративну Польщу або славянську Польщу в федерації з Україною в тій думці, що коли дозріє, а треба буде, тоді вповні зукраїнщиться". III. „Австрійсько-українська партія хоче України вільної тільки від Поляків, а не конче від неволі; а як що так мусить бути, то хай буде й це нещастя - вільність. У цій партії є й лібералізм, що жде від Австрії української свободи так само, як Поляки ждуть від неї польської свободи в Галичині. IV. "Російсько-українська партія хоче також України, може й вільної, а простує до неї через попередню злуку з Росією в тій думці, що бодай аж тоді буде вільна, коли буде Росія вільна".

„Не входжу в те, котра з них найкраща, - додав Подолинський до своєї характеристики чотирьох партій між українським громадянством Галичини, - але знаю, що напевно знаходяться між Українцями й що, коли може не всім Українцям залежить на свободі, то певне всім залежить на народности... Коли ці їх українські думки здійсняться, одному Богові відомо; а я знаю тільки те, що не скорше ніж відродження цілої Славянщини, федеративної й ліберальної, що в неї я кріпко по українськи вірю." З огляду на те, що поступовим кругам Галичини були відомі ідеї Кирило-методіївців, треба думати, що за ними йшов Подолинський, вяжучи здійснення найвищого ідеалу української нації з відродженням усієї федеративної й ліберальної Славянщини.

Дуже дотепно відповів наш автор польським авторам на їх домагання, щоб Українці виреклися для Польщі своєї народности. Подолинський писав: "Якби знаття, що прийде такий час, коли всі люде, а бодай усі Славяне говоритимуть тільки одною мовою, хочби воно мало настати й за кількасот років, я вже сьогодні розпочав би польщити, німчити, московщити, а бодай китайщити свої діти та свій нарід; але що моя мозківниця не допускає такої можливости, то й моє українське сумління не позволяе мені зраджувати Українців, аби зміцнити своїм родом иншу славянську галузь, бо тут зрадив би я й решту Славянщини. А припустім (воно не неможливе), що колись Поляки й Українці або Москалі й Українці стануть може проти себе до національної розправи- не дай, Боже, навіть збройної! - Малиж би мої діти або парахвіяне, з діда-прадіда Українці, покинувши своїх, прилучитися до не-Українців і статися ворогами свого роду? Малиж би Українці в моїй особі виклинати свою кров?... Чомуж тільки від нас зажадали деякі, щоб ми були космополітами, а самі не хочуть ними бути? Хай мене світ судить і осудить, коли я заслужив на це. Коли Українцям треба спольщитися, щоб вітчина (себто Польща) була сильна, чиж воно не все одно, щоб так само Поляки зукраїнщилися? Коли Українці - Поляки, то й українська мова - польська мова (а таких, котрі говорять нею, багато більше від тих инших), - отже заведіть цю українську мову по школах і по урядах, а хай вам здається, що по польськи говорите. Колиж така претенсія видається, кому смішною, як же не має Українцям видатися смішним домагання з боку деяких пересадних патріотів, щоб вони так цілком без потреби й без причини зреклися й свого імени й матерньої мови?!" Тим більше, що Галичина не польська, в Українців є почуття окремої української народности, а коли "дух української народности рах уже збудився в Українців, так уже й не вгасне!"

Подолинський був свідомий того, шо недовга буде поміч австрійської бюрократії українській народности. Прочував також, що Українцям іще далеко до справжньої волі; а хоча Полякам ближче, таки не дуже близько. Дехто жадає приступлення до якогось клюбу на доказ українського чи польського патріотизму. „А я - писав Подолинський - на це відповім, що клюб це секта; я же не сектам, але народові служу. Дві тисячі голов, колиб їх мав на шиї, дам повідтинати собі за український нарід і за свободу якогось народу, але за секту не позволю обтяти собі навіть нігтя". Ці слова вказують, як далеко визволився Подолинський із колишнього свого сектярства, коли був членом польського революційного союза Вільних Галичан; стаючи тепер на службу власного народу.

Василь Подолинський уродився 1815 р. в Билинах, самбірського повіту. Був сином священика. Народню школу скінчив у Перемишлі, де й розпочав гимназійну науку. Ставши в часі гимназійної освіти вбогим сиротою, дальшу освіту побирав у колегії піярів на Спішу, а на філософію вибрався пішки до Львова, потому до Чернівців, там і тут заробляючи лекціями на вдержання. В рр. 1837-1841 скінчив духовну семинарію у Львові. До осени 1852 р. був парохом Ветлина, а потім перейшов у Манів, тогож ліського повіту, де запровадив першу й одиноку на цілий повіт народню школу. Помер 1876 р.