Думка про Київ серед Українців Галичини в 1848 р., видко, не була така рідка, коли граф Ґолуховський, заступник Стадіона по його виїзді до Відня й губернатор по короткім губернаторстві колишнього видавця українських і польських пісень Вацлава Залєського, дослужився нею в своїм доносі - звідомленню до Відня: „Поконав цісарський уряд польську шляхту, що простувала до окремої держава за столицею у Варшаві, а тепер хоче підпирати українську окремішність, що простує до окремої держави зо столицею в Київі". Про Київ згадав і Вацлав Залєський послові до парляменту Евстахієві Прокопчицові, стрінувши його в Кракові по закриттю державної ради в Кромерижі. Він сказав щиро, що Австрія розлітається й Польща мусить бути. „А ви, Українці, - додав він, - коли не хочете бути з нами, то оглядайтеся на Київ або куди хочете".

І донос Ґолуховського й порада Залєського звязані з бурхливим перебігом справ Австрії в 1848 р., що з нею так тісно звязали свою долю й недолю Українці Галичини. У Відні зібрався 22 липня перший австрійський парлямент. У салі засідань зацікавилися Віденці галицькими селянами в народніх убраннях. Вибори в Галичині випали зле для Українців. Польські агітатори відмовляли наших селян від участи у виборах. Одні говорили: все те брехня, що вам читали комісар і піп у церкві; не вибирайте тому, що кождого, хто попробує поїхати до Відня, будуть там без милосердя бити й уже він певно назад не вернеться, Инші говорили: не йдіть до виборів, добрі люде, й инших відмовляйте, бо у Відні збирають підписи за панщиною. Страх перед панщиною вплинув так на народ, що в деяких околицях вибори не відбулися, наслідком чого до Відня поїхала більшість Поляків: на 96 послів із Галичини було 27 українських селян і 8 священиків. Із послів-селян зробив дуже сильне вражіння Капущак своєю промовою про страшне положення українського селянина.

В жовтні вибухло у Відні повстання. Цісарь Фердинанд шукав захисту в Оломунці, а в грудню зрікся трону в користь Франца Иосифа. Ще перед віденським повстанням зворохобилися Мадяре в часі, коли Австрія була зайнята війною з Сардинією в Італії. Зараз по віденськім повстанню вибухло в листопаді повстання у Львові, здушене коротким бомбардуванням Львова. Для втихомирення держави зібрався австрійський парлямент у Кромерижі на Моравії й вів далі наради над устроєм держави. В 1849 р. прийшлв кінець короткої волі австрійських народів.

Тодіж мусіла закінчити свою діяльність Головна Українська Рада, не зважаючи на свою вірність, що вилилася в приповідку „Тирольці сходу", й на виставлення окремих відділів народньої сторожі. „Тільки вірному псові відважиться пан понакручувати вуха" - напрошуються тут слова з знаменитої брошури Подолинського. Щож торкається народньої сторожі, її командний склад творили в більшости Німці й ужиток її для оборони виключно українських інтересів був виключений. А в тім Рада виховувала українське громадянство в спокою, починаючи звичайно свої оповіщення словами: мир вам, браття! Застрягла найважніша національно-політична справа, що нею займалася Рада, а саме відділення української Галичини від польської Мазурщини, не зважаючи на те, що петиція Ради мала 15 тисяч підписів (контрпетиція Собору зібрала всього 577 підписів). Зробилася, ця справа ще 1846 р. з адмі-ністративно-політичних оглядів. Катедра української мови на львівськім університеті, що її зайняв від грудня 1848 р. Яків Головацький, українські катедри пастирського богословя й катехитики у Львові й Перемишлі, українські катехитури в середніх школах і заведенню української мови як обовязкового предмету науки, а пізніше площа під Народній Дім - от і вся нагорода для Тирольців-рутенців за вірну оборону Австрії в найкритичніших моментах 1848 р.

Правда, й ці здобутки були деяким поступом, у порівнянню з давнішими часами, коли австрійська влада цілком ігнорувала істнування Українців у Галичині, але ці здобутки були нічим у порівнянню з тим, шо здобули для себе инші народи Австрії. А причина цього? „Всі народи на перебіжки о народність свою ся убігают, всі прав своїх ся домагают, оден лише Русин неодважно ся дивит, що з того буде, розмишляє, а може зовсім на Бога спущаєсь" - писав парох Бахура Іван Бірецький на кінці квітня до Якова Головацького. „Що собі уробимо, то будем мати, уже дармо надіятися на других" - додавав щирий патріот Йосафат Кобринський у листі з червня до Головацького.

Робітників і щирих патріотів мала наша справа виключно серед простого провінціяльного духовенства. На перемиську єпископську катедру щойно збирався йти Яхимович, а на митрополичім престолі сидів Левицький, що про нього писав згаданий уже Бірецький у вересні до Головацького: „знаємо ми всі добре, що він нічого для нас не зділав доброго", але не треба огірчувати останніх хвилин його життя, хай умирає собі в спокою. Що було біля митрополита ще не спольщене, те мало викривлені погляди на свою народність, мову, правопис тощо.

Крилошанам зо св. Юра й панам із Ставропигії треба приписати витворення галицької тарабарщини, що про неї в 1848 р. писав Подолинський: „Ті, котрі сьогодні пишуть буцім то по українськи, пишуть якимсь справжнім жаргоном, що ні не істнував на світі ні не існуватиме; пишуть бо якось по чудацьки, варваризмами, макаронізмами, мортуалізмами, занехуючи живі слова, що живуть у цілім народі, а латаючи діри, що наслідком цього повстали, словами, котрих жодин Українець не розуміє, а може й вони самі, і якби для пакости калічать цю бідну й без цього нагу Українку, держачися як видко, засад того селянина, котрий сказав: „Якиї тоті ксєнжа глупиї, що вони так бесідують, же їх каждий і дітина навіть розуміє; та я, кобим був так вчений як вони, то бим так бесідував, жеби мня певно ніхто не розумів"". Слова Подолинського торкаються мови 1848 р., коли все ще звертано увагу на народню мову, а що щойно говорити про мову школи, церкви, преси та книг 50 рр. коли святоюрські й світські псевдо-аристократи погордили цілком народньою мовою?! Прості свяшеники саме згрупувалися коло Головної Ради й потягли за собою масу населення й нечисленних світських інтелігентів українського походження, що в більшости також вийшли з духовенства. Вони й дали головну масу діячів у 1848 р. Алеж це були люде під матеріальним оглядом бідні, щодо свого положення залежні під кождим оглядом: від консисторії, дідичів і світської влади. Добре ще було, поки були плечі австрійського уряду. Але коли Австрія відвернулася від Українців, а за Збручем настав антракт у розвитку українського письменства наслідком трагічної долі Кирило-методіївців, найкращі одиниці були здані на св. Юр із його рутенцями й москвофілами. Рутенство було дитиною українського австролюбства, а москвофільство було вислідом розпуки у виборі між Польщею, що щораз сильніше будувалася в Галичині при помочи завзятого ворога Українців Голуховського, й Московщиною-Росією.